Дарина Гнатко - Тінь аспида

Це слово – закохалася – видавалося Єві надто блідим, аби висловити те почуття, котре охопило всю сутність лікарської доньки після того, як вона наштовхнулася на Степана, що проходив коридором лікарні з перев’язаною головою. Одного тільки погляду в його великі блакитно-сині, по-дівочому гарні очі під темними крилами широких брів вистачило Єві, щоб захворітися ним на все своє життя. З того часу вона зробилася настільки частою гостею в лікарні, що Захар Дем’янович уже почав жартувати, що вона або ж скоро оселиться в котрійсь із палат, або покине навчання на любий для неї фах педагога й перейде на медичний факультет, продовжить династію. Єва спочатку тільки загадково посміхалася, а потім ошелешила батька відвертим зізнанням:

– Тату, я закохалася.

Прилука, занотовуючи щось до історії хвороби одного зі своїх пацієнтів, сидячи за столом у своєму кабінеті, різко підняв голову й пильно поглянув на доньку. Єва видавалася нервовою та неспокійною, металася з кутка в куток біля вікна й позиркувала на батька дещо зухвало та бунтівно. Єві на той час минулося дев’ятнадцять років, вона була на вісім років молодшою від старшої доньки Прилук Мар’яни, й що батько, що мати любили менше дитя безмежно. Русява, з виразними сірими очима та дещо дрібними рисами лиця, вона була далекою від яскравої, засліпливої вроди старшої сестри, успадкувавши досить скромну зовнішність самого Прилуки. Але від самого народження свого це була палко кохана батьками дитина, м’якша та лагідніша за старшу сестру. Й кожна забаганка її виконувалася без питань. З Мар’яною ж що Прилука, а що дружина поводилися суворіше, вона й не потребувала такої ласки, як Єва, та й відмовлялося Мар’яні багато в чому… Але Єві Прилука не був спроможний відмовити ні в чім.

І тоді, зачувши про її закоханість, він тільки посміхнувся.

– У кого ж, люба?

Єва кинула на нього швидкий погляд.

– У твого пацієнта… того, з десятої палати… Малковича.

Прилука дещо спохмурнів.

– Але ж, Вуся… Він же злидень… Він ніхто, не наш рівень…

– Тату! – голосно вигукнула Єва, й голос її луною пронизливою прокотився просторим кабінетом. – Не треба так казати! Зрозумій… просто людині ще не вдалося стати нашого рівня, не поталанило, хоч він і працьовитий… Але ж ти зможеш йому допомогти.

Прилука тільки зітхнув.

– Доню…

В сірих, туманливих очах Єви з’явилися сльози.

– Тату, я прошу тебе… Заради мене…

Прилука ще раз важко зітхнув і відступився. Заради Єви він міг на що завгодно погодитися, а цей Малкович і справді був досить непоганим хлопцем, у ньому відчувалася й порода, й здібності до життя. Після того, як Степана виписали з лікарні, він несподівано для себе був запрошений лікарем Прилукою пожити деякий час у великій, просторій квартирі Прилук на Хрещатику, й пояснювалося це дивне запрошення бажанням лікаря допомогти пацієнту оговтатися остаточно після операції та аби був час у нього підшукати собі місце під сонцем. Щоправда, сам Степан якось швидко зрозумів, що те заповітне місце під сонцем для нього вже відшукано й тепер усе залежить лиш від нього. Він зрозумів, що не має схибити першого ж вечора у Прилук, коли за царською вечерею, оголоднілий на лікарняних харчах, побачив закохані, палаючі очі Єви Захарівни Прилуки. Куштуючи надзвичайно смачне та ніжне м’ясо з грибами та картоплею, він змушував себе не надто захоплюватися наїдками й якось відповідати на сповнений надії погляд так очевидно закоханої в нього дівчини, від котрого йому робилося якось незручно перед її батьками-лікарями. Але вони дивилися на нього досить доброзичливо та приязно, то й Степан дозволив собі обережно зробити вигляд, що й сам зачарований нею – донькою людини, котра врятувала йому життя. Але він не кохав Єви. Він не покохав її ні в той перший вечір, ні через рік, ні через двадцять років. Він просто дотямив відразу, що то доля в особі цієї закоханої дівчини посилає йому дарунок – дарунок доскочити до справжнього життя, дарунок, скористатися яким він мав неодмінно, аби досягнути того, про що так мріялося. І він скористався нагодою.

Єва мала досить приємну зовнішність, хоча красунею надзвичайною її назвати все ж було важко, але була привабливою, мала гарне й струнке тіло… Степан же так часто бачив у її очах очікування, змішане з незрозумілими страхами, й просто не знав, як підступитися до неї – такої близької й одночасно далекої, такої доступливої й у той же час недосяжної. Він остерігався, просто остерігався допуститися відвертої помилки й все зіпсувати, все втратити. Вони так часто полишалися з Євою наодинці, її великі, сумні очі напружено та трішки дивно спостерігали за ним, мов благаючи зробити нарешті вирішальний крок й одночасно застерігаючи від того кроку. Іноді вона видавалася йому якоюсь занадто холодною, замисленою та недоступливою, й у такі хвилини він почав замислюватися над тим, чи, бува, не видалося йому те все – й погляди оті очікувальні, й закоханність у сірих очах Єви. Й саме тому зволікав, остерігався грубої помилки. Але ж час минався, він мав зрештою наважитися на якийсь крок, бо просто сидіти у Прилук вважав негідним себе…

Читать дальше