Дарина Гнатко - Тінь аспида

Навчання скоро мало добігти свого кінця, батько обіцявся влаштувати її в досить гарну дитячу лікарню, але Мар’яна тільки відмовчувалася. Бажання марнувати своє життя на лікування шмарклявих чужих діток вона геть не мала, а батьки просто не розуміли, що з такою вродою вона народилася не для того, аби зачинити себе в кабінеті поряд горластої малечі. Ні, вона повинна була жити повним, насиченим життям, блискуча та гарна, аби всі дивилися на неї й заздрили її вроді, й становищу її високому, й перешіптувалися про неї ледь не благоговійно.

Їй потрібен був непростий чоловік.

І доля подарувала їй такого в особі вже немолодого, але ще досить привабливого, привладного Миколи Роєва. Приємний лицем, щоправда, заповнуватий, але то вже були дрібниці, він сам напросився у господині того далекого, ще радянського прийому познайомити його з чарівною білявою незнайомкою. Мар’яна було кинула на нього прохолодний погляд, але, зачувши слово «дипломат», враз ожилася й поглянула вже зацікавленим оком. Дипломат той, як з’ясувалося згодом, мав сорок один рік, набридлу дружину з паскудним характером, котру давно не кохав, та двох дітей, вік котрих був майже наближеним до віку Мар’яни. Й дипломат той до божевілля в неї закохався.

Дивним, майже незнайомим передчуттям, можливо, успадкованим від тієї баби Заграйко, Мар’яна якось відразу ж зрозуміла, що саме в ньому – звичайному з вигляду, повнуватому, з суворим характером політика та партійця, з жорстким волоссям та водявими сіруватими очима – і є її щастя. Й вона не мала його проґавити. Завдяки йому вона мала засяяти, мов рідкісний діамант, й засяяти не тільки в Києві, а й за його межами.

За місяць Роєв поквапливо розлучився з дружиною.

Мар’яна довго реготалася з тієї жирної свині, його дружини, котра принеслася до них перед самим розлученням. Одного тільки погляду на ту жінку вистачило Мар’яні, аби зрозуміти – вона їй не суперниця. Сорока років, низька та широка, щедро обросла не інакше, як свинячим салом, з простуватим, не надто привабливим лицем, з заплилими жиром темними очима та широким, бараболькуватим носом, Ніна Роєва не вирізнялася що вродою, що вдягатися геть не вміла, притарабанившись до них у жахливій, широкій бабечій сукні з простого квітчастого ситцю. Вона ще й манери мала справжньої баби сільської. А як горланила вона, огидно розбризкуючи слину, а якими прокльонами частувала Мар’яну, але та у відповідь тільки всміхалася. Кінець тому огидному видовиську поклав батько, виштовхавши геть непрохану галасливу гостю. Вона, щоправда, довго не бажала йти й кидала в лице таткові звинувачення у тім, що зростив він справжню повію, котра безсоромливо вдирається до чужих родин, а наостанок, уже на порозі, обернула до Мар’яни почервоніле, спітніле лице.

– Та будь ти проклята за моє розбите життя! – вичавила з себе хрипко, натужливо. – Я ж його усе своє життя кохала, він же для мене все… Бодай тобі зазнати моїх мук!

Мар’яна тільки розреготалася у відповідь. Прокльонів дурних вона не боялася, а Роєвим поступатися зовсім не збиралася, нехай навіть захрипне ця баба, її проклинаючи.

За два місяці вона стала дружиною Миколи.

Мар’яна закинула руки за голову, зворушила своє довге, густе золотаве волосся й замисливо поглянула на золоті квіти, дрібненькі-дрібненькі, котрі прикрашали люстру, притягнуту Миколою з Йорданії, й поморщилася. Як швидко, невблаганно швидко спливає час, такий жорстокий… Здавалося, зовсім нещодавно, ніби вчора, вона юною та свіжою виходила заміж за Миколу, а вже минулося – навіть страшно подумати – двадцять шість років!

Ці довгі роки були для неї й щасливими, й нещасними одночасно. Так, з Миколою вона доскочила того, про що мріяла ще з дитинства, вона виблискувала посеред поважного товариства, як рідкісна коштовність, й куди б не ступилася її маленька, тендітна ніжка – всюди вона викликала захоплення та заздрість. Микола кохав її просто божевільно, не жалкуючи для неї нічого – кожна її забаганка, кожна щонайменша примха виконувалися ним… За кордоном він не жалкував на неї грошей, й поступово вона надбала собі гарний гардероб дорогих речей та хутра, а вже коштовності… Вона була ними засипана, й потребувала все нових, не переймаючись тим, чи вистачить у Роєва на все грошей. У Києві, у Москві, в Лондоні, Парижі, Римі чи Празі – всюди вона самою своєю присутністю викликала захоплений подив та перешіптування, доскочивши своєї мрії, холодно та зарозуміло приймала те поклоніння, котрого так жадала, й впивалася ним, мов найкращим вином. І ніхто, хто дивився на неї, таку красуню, не міг уявити, що могла вона бути чимось незадоволеною у своїм житті. Проте незадоволення вона все-таки мала.