Галина Горицька - Надія. Гонконґ. Катарсис

Вона знову притулилася до якогось велетня-хмарочоса, вже по інший бік, на материку і той вкрив її своїми фібрами й сховав від усіх на всю ніч. За день вона не витратила жодного зі своїх затаєних двохсот ойрів.

Уранішньої усмішки двірника вона не дочекалася, вирішивши завчасно залишити свій прихисток біля підніжжя хмарочосу. Наостанок Аня обережно обійняла будинок і торкнулася до його стіни губами. Здивований мешканець спостерігав за дівчиною з четвертого, до речі, не самого престижного для проживання, поверху, доки поливав квіти на своєму балконі [5] У Піднебесній цифра «чотири» – то нещаслива цифра. В більшості будинків відсутній четвертий поверх, і після третього відразу починається п’ятий. .

По тому, як у Ані минав шок, вона починала все більше хвилюватися за Женю. Так, вона усвідомлювала, що ні про яке спільне майбутнє не може бути й мови, однак її непокоїло, чи виплутається він з усієї тієї халепи, до якої причетний, і чи зможе протистояти своїй домінантній матусі… Адже це напевно вона нав’язала йому вкрай небезпечний спосіб заробітку… Аня йшла якоюсь із вулиць, аж раптом почула голос: «Зайди!» і, роззирнувшись, побачила буддистський храм. Той ніби помахав своїми пагодами їй.

– Сюди? – беззвучно запитала дівчина.

– Так, до мене.

– А ти хто?

– Я? Храм, звісно ж. Хто ж іще?

У храмі прохолода відразу звабила її й поглинула. Хотілося в ньому бути вічно й нікуди більше не йти. Залишитися тут і сидіти на холодній кам’яній лаві, допоки не настане час летіти додому… Адже ж не можуть прогнати з храму?

В окремих невеличких кімнатках стояли вівтарі й статуї – уособлення єдиного та неділимого Будди. Аня підходила до кожної з них і їй увесь час здавалося, що очі статуй стежать за нею поглядом.

– Чи буду я щасливою?

– А ти і є щаслива.

– Але ж… так складно…

– А ніколи не буває легко.

Перед центральною статуєю, трохи обабіч, стояла мідна чаша з блискучими боками, відполірованими людськими долонями. Аня спостерігала за мирянкою, що схилила голову в молитві, терла цю чашу й просила чогось свого. Дівчина й собі вирішила доторкнутися до неї.

Доки Аня підносила руки до чаші, вона відчула легке дрижання в повітрі, як від електричного розряду. Вона обережно доторкнулася до чаші обома долонями, і та почала пашіти й пульсувати, як живий організм. Ані перехопило подих від зачарування. «Я молю тебе, нехай із Женею все буде гаразд»…

Через дорогу від храмового комплексу стояли офісні будинки. У їхніх скляних стінах також жив храм. Він жив настінним розписом сучасності – віддзеркаленням. Емпатією людських сердець. І тільки сталеві каркаси скляних стін хмарочоса обмежували його. І то відносно, бо зображення повзло по стіні далі, оминаючи сталеві лінії, так само, як вода долає будь-які перепони на своєму шляху.

– Ти залишишся в моєму серці, – прошепотіла Аня.

– Я знаю, – відказав Храм, – у людському серці залишається абсолютно все, що було з людиною, бо воно – віддзеркалення безсмертної душі на життєвому шляху.

Храм хотів іще дещо розповісти дівчині, зокрема про те, що людина стає такою, якою вона є, не лише завдяки цьому життю, а й минулим перевтіленням. Про своє будівництво колись давно-давно… Так давно, що Храм і забув уже, у якому столітті… Про кольорові парасольки й стукіт дерев’яного взуття японських хлопчиків, котрі приїхали сюди разом зі своїми батьками-окупантами… Про Сонце, про океан, що був десь дуже поруч, але Храмові так досі й не вдалося до нього потрапити й тільки його жовта настінна фарба була звідти родом – походила з океанічних глибин. Вона розповіла Храму, як шурхотить легенько пісок, коли його уносить вітер… Храм мало стрічав людей, які могли з ним спілкуватись, і тому не хотів відпускати цю дивну дівчинку… Аня відчула неабияке піднесення від спілкування з ним, але за деякий час мусила крокувати далі.

Вийшовши з храму й відчувши прилив енергії, дівчина вирішила піти до океану. Вона й гадки не мала, що то Храм передав їй на ментальному рівні своє бажання побачити величні води Китайського моря. Аня десь читала, що тут мають бути громадські пляжі, а отже, можна буде здійснити заповітну мрію – намочити ноги в океані. І справді, проїхавши пів години автобусом і віддавши аж одинадцять місцевих долярів, дівчина вийшла на зупинці Turtle cove . Це був один із найчистіших пляжів Гонконґу.

На цьому пляжі все було інакше. Не так, як в Очакові, де дівчина тільки й бачила велику воду до цього. Її очі приготувалися до безмежжя синього, яке легкими відтінками вказувало на те, що десь там велика вода стрічається з великим небом. Однак на горизонті крім тонкої рисочки переходу однієї субстанції в іншу було безліч об’єктів. Дрібніші острови міста, що також входили до величної кампанії під назвою «Гонконґ» то тут, то там стирчали з водної гладі живими волохатими істотками, вкритими зеленню. Курсували круїзні лайнери на горизонті й менші кораблі, що належали береговій охороні та приватним особам. А ближче до берега, трохи далі за буйками, була натягнута сітка, що обмежувала зону для купання, зовсім нівелюючи велику воду. Виявляється, тут водилися акули, і ця сітка мала їх зупиняти від кровожерного поглинання людських тіл. Де-не-де поміж сіткою розташовувалися пластикові квадратні бази, на яких сторожували рятувальники, зірко вдивляючись у безмежжя великої води й сподіваючись побачити акулячий плавник, щоб упередити лихо в разі чого. Вода аж кипіла від різновиду активності в ній.