Галина Горицька - Надія. Гонконґ. Катарсис

– Дякую, дякую!.. – тільки й встигла пробелькотіти Аня їм навздогін, коли вони залишили коробку.

Аня умилася холодною водою в люксовій жіночій вбиральні шопінг-молу, коло якого вона сиділа у своєму паперовому прихистку, і сіла біля фонтана спостерігати за людьми. Шоста година красномовно свідчила про закінчення робочого дня, бо тільки-но годинник шопінг-молу відміряв зазначений час, як натовпу побільшало. Проте найцікавішим було те, що у цьому мурашнику жоден не зачіпав іншого, строго дотримуючись субординації. Фонтан оминали чітко, як по регламенту. Ані стало цікаво, й вона висунула вперед, до мурашника, спочатку одну ногу – нічого не трапилось, потім – другу. Знову нічого. Ніхто не перечепився, і весь людський потік, мов та вода, оминав її кінцівки. Дівча заусміхалося по самі вуха й майже забуло, що життя жорстоке й підкинуло їй пакості в Гонконзі. Ще ті пригоди!

– І нічого воно не жорстоке, і відбувається з нами тільки те, що ми дозволили відбутися. Просто ми не хочемо у це вірити, – проказала Свідомість.

– О! Прокинулася вже зі своїми повчаннями?

– Хочу, аби ти стала розумнішою, бо мені з тобою ще жити й жити, – відказала та ображено й задерла носа.

Аня згадала університетських модниць, які часто надягали на себе все, що в них було найкращого, й так ходили на навчання. Навіть ті, що мали найкраще, і того найкращого в них було багато (юристки й міжнародниці), навіть вони не втримувались й надягали разом і Луї Вітони, і Шанелі і ще щось, незрозумілої для Ані етимології. Дівчина роззявила рота й дивилася на гонконзьких ціпочок, що випурхнули з офісів, щоб чимшвидше опинитися у своїх оселях, а якщо дома на них ніхто не чекає, продовжити «соціальне» життя в ресторанах і барах. На них не було жодного брендованого одягу, однак вигляд вони мали значно елегантніший і красивіший за університетські ялинки.

Їй набридло сидіти під кондиціонерами на холодному мармурі фонтана й вона вирішила, нарешті, вийти на вулицю. Вогке й тепле покривало ночі відразу обгорнуло її. Аня довірливо подивилася на стіни хмарочосів, ніби питала дозволу, чи можна біля них переночувати, але було ще зарано. Поруч ходили люди, і їй також треба було кудись іти, аби не порушувати правила гри, як їй здавалося, броунівського руху. На посиденьки в барі грошей не було, тож треба було поспішати кудись, вдаючи, що дома чекає на неї тепла вечеря й затишок. І насправді так і було, тільки за тисячу кілометрів звідси…

Аня відчула, як сильно скучила за матусею. Вони були нерозлучними подругами, та й розділяло їх якихось двадцять років. Це саме мама поїхала з нею на вступні іспити й чекала на доню під дверима екзаменаторської, це вона втішала її, коли та зрозуміла жалюгідність свого гардероба перед шатами інших однокурсниць. Мама завжди вважала, що Аня мусить вдало одружитися, народити діток якнайшвидше, накупити гарного одягу й бути завжди при молодому коханому чоловікові. «Ой, як ти здивуєшся, коли я тобі розповім про Женю…», – подумала Аня. Тут-то її й наздогнало це сумнозвісне «хелльо», яке переслідуватиме ще довго.

Доки Аня йшла кудись уперед і згадувала маму, вона зайшла в якийсь темний бар, де на крихітних столиках стояли холодні бляшанки пива. Втомленій і виснаженій Ані дуже захотілось того пива… Вона потяглася до однієї з бляшанок, взяла її й роззирнулася навсібіч, чи ніхто не накинеться на неї з криками: «Це не твоє, брудна волоцюжко!» Навкруги не було ані душі. Вона вже збиралася відкрити бляшанку, як із темряви виплила усміхнена брудолиця повія й проговорила медово: «Хєлльо». До неї потягнулись її руки. Звідусіль потягнулися руки з довгими гострими пазурами замість нігтів. Аня відчула, як чиїсь вологі соски впираються між її лопатками, і з криком вибігла геть. З темряви ночі, погані на світ.

«Хелло», – здається хтось кричав їй услід і заливчасто сміявся. Вона не наважилась озирнутися.

Ані вдалося дістати кілька місцевих долярів. Це було якесь диво: купуючи дешевий жетон на пором в автоматі, вона натиснула на кнопку «Решта» й отримала крім півтора долара, які мала, ще п’ять. Свідомість відразу її попередила, аби вона не розповідала про це нікому, бо, мовляв, тільки дівчині, що розмовляє з хмарочосами, вдається таким чином трохи заробити.

Аня пливла на поромі до материкового Гонконґу зі свого острова. Опівнічна вода океану виблискувала густою нафтою. По обидва боки порому скупчилися китайські й некитайські туристи, клацаючи своїми фотокамерами. На тому березі й на цьому розігрувалося світове дійство. Кожен із хмарочосів щось транслював: або якісь написи, або цілі мультики. На одному бігли хмаринки прозоро-блакитного кольору, на середині будівлі вони перетворювалися на небесних баранців, яких рекомендують рахувати, заплющивши очі, тим, до кого не може прийти ніяк Морфей. «В Гонконзі безсонними ночами кожен знайшов би, що робити», – подумала Аня й згадала кігтястих фурій, що кричали їй навздогін «Хелло» з бара з холодним пивом.