Галина Горицька - Надія. Гонконґ. Катарсис

А далі все відбулося досить швидко. Женя розстібнув свій шкіряний пенальчик, у якому виявився шприц і ще щось, що Аня не зовсім розгледіла, але їй і так було зрозуміло, що це наркотик. Вона позадкувала від нього й відчула, що впирається в двері номера. Десь там, на задвірках апатійної свідомості, згадала, що паспорт, гаманець і гроші їй вистачило розуму завжди носити при собі, і оскільки вони, здається, тільки но зайшли в номер, усе це було ще з нею.

Вона опинилась на вулиці, Женя її не наздогнав тільки через те, що другий готельний ліфт був на ремонті. «Дякую тобі, Боже, за ремонти ліфтів у найневдаліші миті», подумалось. І ще: «Ов-ва, я ще здатна жартувати. Отже, не все втрачено». Хоча насправді Аніна втома велетенським монстром з аніме «Міядзакі» [4] Ідеться про повнометражний анімаційний фільм відомого японського аніматора Х. Міядзакі «Віднесені привидами». , що пожирав усе навкруги, навалилася на плечі. Вона відчувала, як тремтять її руки, й знесилено притулилася до якогось хмарочоса, адже внизу, там, де ходили звичайні люди, не було видно, чи то хмарочос, чи просто невисокий, ну, може, десятиповерховий будинок. Однак вона не могла стримати цікавості й задерла голову, аби подивитися наскільки високий її хмарочос.

– Тебе ще можуть цікавити такі речі? В такому жалюгідному становищі? – прокинулася Свідомість.

– Можуть-можуть, – прошепотіла дівчина, зібравши в кулак усю волю, що була в ній.

Свідомість задоволено потерла долоні: «Ну тоді я за тебе спокійна». Аня роззирнулася навкруги й побачила, що ніхто не витріщається на неї, білу європейку, яких тут було море. Нікого не цікавлять її бліді щоки та нездоровий блиск утомлених очей після пережитого хвилювання. Вона присіла навпочіпки десь там, де брав початок цей велетенський хмарочос, і спробувала насмоктатися сили з його коренів.

– Слухай, – мовив той, – я тобі не дерево. З чого ти взяла, що з моїх коренів можна ввібрати в себе поживні соки?

– О! Я тільки припускала таку можливість, яку ти щойно підтвердив. Тож, в тебе є корені?

– У всього є корені, живого й не живого. І з усього можна отримати енергію. Ладно, йди сюди, – відказав Хмарочос й обійняв Аню, зробивши її невидимою та неуразливою для пішоходів і поліції тієї вулиці, на якій вона заснула біля його підніжжя.

Прокинувшись на світанку від ритмічних звуків мітли двірника, Аня йому привітно всміхнулась й отримала таку саму доброзичливу усмішку у відповідь. «Зауваж, – відказала Свідомість, що прокинулася разом із дівчиною, – ця усмішка – то твоя чашка кави, бо гроші треба економити».

– Ой, до речі, а скільки в мене грошей? – запитала Аня, нарешті, відпочивши й відчуваючи себе в повній безпеці.

– Порахуй.

Свідомість була лаконічною, й після короткої ревізії гаманця Аня зрозуміла чому. Грошей майже не було. Двісті ойрів. А квиток назад чітко вказував, що цього буде замало, аби протягнути в Гонконзі п’ять діб.

Аня знизала плечима на констатацію реальності й відправилася в готель, поговорити з Женею. Трохи заспокоївшись, дівчина зрозуміла, що втеча була превентивним заходом. Аж занадто. Бо, якщо Женя торгував наркотиками, навряд чи б він витрачав свої «запаси» на те, щоб зробити її наркоманкою. Швидше він хотів налякати її, збентежений тим, що Аня про все здогадалася. Та й, врешті, якби й так, вона б пручалася, як вгашена, а вгашені дівчата вміють пручатися. Однак усе то були аргументи – такі собі. Головне – Аня відчула, що в ній є сили протистояти Женіним грубощам, й доки повертатися додому, вона вже точно якось витримає біля нього. «Все одно краще, ніж намагатися прожити на двісті ойрів без даху над головою в Гонконзі», – констатувала Аня й рішуче ввійшла в готель.

Той був маленький, але дуже високий, як у качані кукурудзи, стирчали в різні боки в ньому жовті освітлені вікна-насінини номерів, і в кожному такому вікні, як мурашки, копирсалися його постояльці. Було стільки нагальних справ у кожного туриста!.. І речі треба було розкласти, зім’яті в клітках валіз, спробувати знайти англомовний музичний канал, або CNN, чи BBC, і найголовніше – не помилитися з вибором ресторану для вечері, що було майже неможливим з огляду на екзотичність традиційної китайської їжі. Аня згадала останню вечерю з іще близьким і таким рідним вчора Женею, і в неї защемило серце.

«Дивовижно, як воно в житті буває: ще вчора я розмірковувала, чи варто віддавати йому серце, а вже сьогодні він – мій ворог і думати залишилося тільки про те, як би перекантувати поруч із ним дні, що залишилися до відльоту додому». Ані було тяжко думати про цю оказію, як в старовину називали прикрий випадок, і її думки поплили в напрямку рідної оселі. Чомусь згадалися мамині наїдки на святкові дні, й Аня усвідомила, що варто лише пережити ці п’ять діб, як вона їстиме «шубу» і пиріжки з м’ясом і цибулею. Такі солодкуваті, бо в тісто мама додає занадто багато цукру, і батько любить їх їсти через це із херсонським солодким.