Галина Горицька - Надія. Гонконґ. Катарсис

– Аню? Все гаразд?

– Так, так… Іду.

Руки китаянок були красивими. І не тільки руки. Очі – як дзеркало душі – виражали спокій і задиристе життєлюбство. Дивлячись на них, Аня не розуміла, як можна кудись поспішати, думати, де б попоїсти та взагалі… думати, вирішувати, битися з проблемами, коли, здавалося, у цих неземних створінь їх не було. Однак це була тільки така маленька хитрість, а насправді, загартовані нелегким і занадто динамічним життям у мегаполісі, вони навчилися не виказувати занепокоєння й не носити постійно на обличчі маску своїх проблем. Саме цим китаянки з Гонконґу суттєво вирізнялися з-поміж інших і нагадували мешканок Нью-Йорка, іще одного такого самого прудкого й високого красеня-міста. Здавалося, ніби ці двоє можуть перемовлятися на якійсь своїй таємній мові міст:

– Привіт, Нью-Йорку? Ну як ти?

– Добре, дякую. Чи все гаразд у тебе, мій китайський брате?

– Ой, не нагадуй, що я китайський… А колись, колись… Я був англійським, як і ти свого часу…

Хтось може сказати, що від англійського залишилися в Гонконзі тільки двоповерхові трамвайчики та непомірна кількість експатів-заробітчан, що крокують підвісними вулицями у своїх чорних елегантних костюмах. Однак… Весь Гонконґ став саме таким, яким він є завдяки англійському пануванню. Анна це бачила, приїхавши із Шанхая. І однієї доби в ньому вистачило, аби порівняти з Гонконґом і зрозуміти, що останній і не Китай зовсім, а так… відвойований без війни пішачок, що став розмінною монетою великої політики. І хоча Піднебесна обіцяла цьому вкрай чарівному Пішачку широку автономію до 2047 року, однак уже нині ненаситна Піднебесна тягне своє піднебіння з упакованими під ним дебелими мигдаликами, язиком й іклами, аби зжерти залишки примарної незалежності чарівного Пішачка.

Анна стояла посеред якоїсь вулиці, зупинившись, аби вдихнути солодкаво-вологе повітря й усвідомила, що вже сформувала певним чином своє бачення міста. «Дивно, адже я тут… Скільки? Здається ще нема й доби. І стою я тут не більше як десять секунд». «Втрата часу й простору», як називала це дівчина, відбувалася з нею час від часу. Тоді Анна просто встигала багато подумати за досить незначний проміжок часу й залишалася непорушною. Ось як тепер. Відчула на зап’ясті пальці Жені.

– Ти ледь не загубилася!

– Чому? Я просто зупинилася, аби відсапнутися.

Анна розмірковувала, чи варто запитати коханого про випадково почуту телефонну розмову, але так і не наважилася, пам’ятаючи складну вдачу Жені, й допоки голодний Женя тягнув її за руку, Аня думала про їхні взаємини й дивувалася сама собі: «І навіщо я поїхала з ним?» На це запитання її Свідомість давала стільки ймовірних відповідей, що вона розгублено заклякла перед ними і ніяк не могла обрати одне, але правильне. Ну хоча б найзручніше для самої себе.

– Гаразд, по-перше, я люблю подорожувати й хотіла побачити Китай.

– О, так… Дуже переконливо, – кепкувала Свідомість.

– Ну… І ще мені треба було відволіктися від сірої повсякденності осіннього універу.

– Також правда. Нє, ну серйозно, – не вгамовувалось Аніне внутрішнє Я.

– А що ти хочеш почути від мене? Якої правди так вибиваєш із мене?

– Може, вже настав час зізнатися собі, що ти пливеш за течією? І навіть якби якийсь арабський чувак запропонував тобі покататися з ним на яхті, ти б погодилася.

– Так, гаразд. Так і є! А чому би й ні?

Свідомість задоволено промуркотіла:

– Усе гаразд. Головне, що ти розумієш це і визнаєш, тому не втратиш себе. Головне – не забувай це. Бувай!

– Та тут із тобою забудеш… – прошепотіла Аня.

– Що? – не зрозумів Женя, який, щойно знайшовши місце, яке віддалено нагадувало ресторан у звичному для хлопця сенсі, перестав тягнути Аню за руку й, нарешті, звернув на неї увагу.

– Та нічого. Їсти хочу.

– Зараз будемо, – пообіцяв Женя.

Важливість їжі Аня вкотре зрозуміла за сьогодні, здивовано дивлячись, та ба, ну просто таки вдивляючись, у свою тарілку. Дівчина примружилась і намагалася згадати, що то вона замовляла таке чудернацьке, що їй принесли… незрозуміло що. «Як у російських казках, – подумалося їй, – принеси мені те, сама не знаю що. Однак я точно пам’ятаю, що просто хотіла чогось звичного для себе».

– Що в тебе?

– Не знаю… А в тебе?

– От ти – дивна! Я замовляв щось місцеве, і в мене… щось місцеве, – промимрив Женя, вдивляючись у юшку перед собою, що булькала. – Мабуть, суп із морепродуктами, – з видом знавця мовив хлопець, опанувавши себе. Бо ж не личить чоловікові чогось не знати.