Еміліо Сальгарі - На Далекому Заході

– Ох, ця клята війна! – простогнав полковник.

– Ця неминуча війна! – холодно докинув агент.

– Я майже певний, що ми розстріляли не індіанця!

– А кого ж?

– У його жилах достоту текла кров не червоношкірого. Хто його батько? Кого він називав матір’ю? Може, саме зараз вони чекають на свого сина… А ми його вбили!

– Не ми, полковнику, – сказав Мексім. – Його вбила війна.

За мить агент вказав рукою на якусь безформну масу, що біліла неподалік. То був труп коня, убитого траперами.

Вихопивши з рук агента ліхтарню, полковник кинувся до тварини і скрикнув з болем і жалем:

– Реде! Мій шляхетний Реде, мій улюблений коню! Стільки років минуло, та я впізнав тебе!

– Отже, полковнику, цей кінь дуже поважного віку? – не приховуючи іронії, спитав Джон Мексім.

– Ти бачив коли-небудь такого чудового коня? – не слухаючи агента, схвильовано вигукнув Деванделль.

– Мушу визнати, що ні.

– Звісно, що ні! Бо це той самий знаменитий «білий кінь прерій»! Той, про якого складають легенди. Колись він був моїм – не лише конем, а й другом. Як же він сюди потрапив, як став власністю цього молодого індіанця, якого ми вбили? Боже мій, здається, я божеволію! Не знаю, який зв’язок між мною і тим, що сьогодні сталося, але я дуже хвилююся за долю своїх дітей.

– Не перебільшуйте, командире, – сухо мовив агент. – Ваші діти, наскільки мені відомо, в цілковитій безпеці: живуть на далекій асьєнді 5 5 Асьєнда ( ісп. hacienda – маєток, господарство, ферма) – володіння феодального типу – великий маєток у Латинській Америці. в оточенні цілої армії слуг. Що їм може загрожувати?

– Це правда, асьєнда далеко! – бурмотів старий солдат, не зводячи сумного погляду з трупа красеня-коня. – І там сила-силенна відданих слуг, які, безперечно, захищатимуть моїх дітей і майно. Але проти нас виступили одночасно три індіанські племені! Хто знає, чи не перекинеться вогонь повстання й на ті території, які ми нині вважаємо безпечними? Не слід забувати й про диявольське вміння індіанців долати величезні відстані й нападати на поселення білих у найнесподіваніший момент! А ще ця жінка, Ялла!.. Ти не знаєш, що це за істота!

– Жінка! – незворушно відказав агент. – Будь-яка жінка дасть сорок очок уперед самому дияволові. У цьому я ніскілечки не сумніваюся.

Гнітючу тишу, що запала довкола, зрідка переривав лише далекий крик койота в прерії.

Нарешті агент спитав:

– А ви впевнені, що це саме ваш Ред? Адже ви сказали, що бачили його востаннє дуже давно. Хіба можна ручатися, що упізнаєш тварину через двадцять років?

– У цьому немає сумнівів, – тужливо мовив Деванделль. – Варто лише подивитися на цей міцний корпус, сильні ноги і шляхетну форму голови. Це точно він, мій вірний кінь!

– Гаразд, командире, – перебив його Джон Мексім. – Але ви розпалили мою цікавість! Так нечесно. Розкажіть мені цю історію – якщо це, звісно, не таємниця.

– Ніякої таємниці тут немає, це давня і сумна історія, що сталася за часів моєї молодості… Та тільки ходімо звідси скоріше. А завтра накажіть поховати індіанця і його коня в одній могилі.

– Не турбуйтеся, полковнику, буде зроблено!

– Я розповім вам мою історію… Можливо, тоді мені полегшає. Бо так важко на серці, ніби от-от гримне страшний грім, якого я чекаю і боюся з молодих літ. І станеться це зовсім скоро, Джоне, можливо, вже завтра!

– Напад індіанців?

– Хіба цього мало?

– Головне, щоб нас не заскочили зненацька. Я накажу подвоїти охорону, до того ж наша позиція вигідна. Гадаю, індіанці не наважаться напасти відкрито на наш загін.

Коли полковник з агентом поверталися до табору, повз вартових і ланцюг охорони, вони могли переконатися, що раптового нападу індіанців справді не варто боятися: загін було сформовано з досвідчених людей, які добре усвідомлювали всю міру небезпеки.

У наметі Джон Мексім просто на долівці розклав невелике багаття, поглянув на міцно сплячу Міннегагу й дістав зі скрині пляшку джину. Наливши дві повні склянки, він сказав Деванделлю:

– Випийте, полковнику! Цей еліксир миттєво зігріє ваше тіло й заспокоїть душу.

Полковник одним махом вихилив склянку й сів на сідло, що лежало долі. Агент умостився поруч.

– Ця історія сталася двадцять років тому. Подібно до інших шукачів пригод, я подався в мандри преріями. У ті часи індіанці ще не відчували до білих такої пекучої ненависті, як тепер. Ми постачали їх вогнепальною зброєю і віскі, до якого вони вельми ласі. Звісно, часом траплялося, що занадто зухвалі трапери не поверталися з віддалених куточків прерій, та хіба ж ті кілька скальпів були варті того, щоб через них починати війну?.. Уже в ті роки я зажив слави влучного стрільця, завдяки чому став відомим серед різних індіанських племен, а з деякими вождями навіть приятелював. Якось, мандруючи отак собі преріями у пошуках здобичі, я непомітно забрів у таку глушину, де ніколи раніше не бував, і ніс у ніс зіткнувся з чималим загоном сіу.