Еміліо Сальгарі - На Далекому Заході

– Отакої! – аж свиснув агент, набиваючи люльку. – Здається, ці дияволи і двадцять років тому були не надто прихильними до нас!

– Авжеж, Джоне. Тож, коли мене схопили, я вже прощався з життям і малював в уяві всі ті жахливі тортури, до яких вдаються індіанці, катуючи своїх полонених.

– І яке ж диво врятувало бранця, що я маю змогу нині слухати цю розповідь, так би мовити, з перших вуст, містере Деванделль? – засміявся агент.

Не звернувши уваги на цей жарт, полковник вів далі:

– Чи знаєш ти легенду про «великого білого коня»?

– Звичайно, я не раз чув її від мисливців Далекого Заходу та й від індіанців також. Нібито в далеких преріях, серед табунів диких мустангів, вони бачили неймовірного красеня – білого коня – такого швидкого і спритного, що його неможливо спіймати.

– Ти вірив у це?

– Правду сказати, не дуже. Мені здавалося, що ця історія – одна з тих, що їх добре розповідати вночі біля багаття.

– Тепер ти бачиш, що помилявся, друже мій! Білий кінь прерій дійсно існує.

Джон Мексім із сумнівом похитав головою:

– Кажіть далі, полковнику. Все одно я вже сьогодні не засну. Що було потім?

– Отже, – повів далі свою розповідь Деванделль, – сидячи у вігвамі 6 6 Вігвам – житло індіанців Північної Америки – банеподібна хата чи намет із гілок, кори або шкур диких тварин. , що правив мені за в’язницю, я вже був готовий попрощатися із життям, аж раптом одного чудового дня до мене прийшов вождь племені, Мога-ті-Ассах. Він сказав: «У тутешніх преріях з’явився великий білий кінь. Ніхто з моїх людей не може його спіймати. Я багато чув про твою спритність. Якщо приведеш мені цього коня, я подарую тобі життя ще й на додачу віддам за дружину мою дочку Яллу, першу красуню Далекого Заходу. Якщо ж не впораєшся, я накажу прив’язати тебе до стовпа тортур, а відтак твій скальп красуватиметься на моєму щиті».

– От же ж, – докинув агент, – пощастило вам, що й казати!

– Певна річ, – сказав полковник, – я пристав на пропозицію вождя, хоча не надто прагнув шлюбу з індіанкою. Я сподівався, що мені все ж таки удасться втекти й попросити притулку в іншого племені, привітнішого, ніж ці сіу.

Назавтра вирушив я шукати того дивного коня, від якого тепер залежало моє життя. Я одразу зрозумів, що тікати буде нелегко: за мною пильно стежили кілька індіанців, посланих вождем.

Тижнями я кружляв безкраїми преріями в пошуках диких мустангів, але легендарного білого коня серед них не стрічав. Я вже майже втратив надію на удачу, коли одного ранку натрапив на невеликий табун, у якому з-поміж усіх вирізнявся чудовий сильний красень, що вбирав очі своєю білосніжною шкірою, яка лисніла під сонцем.

Отже, величний кінь виявився не витвором уяви, я бачив його перед себе і тепер мусив упіймати вільнолюбну тварину. Але як це зробити? Та частина прерії, де я набрів на білого коня, на сотні миль навкруг була безлюдна, і навіть мої невсипущі наглядачі десь відстали й залишили мене самого. Але спіймати дикого коня самотужки неможливо, а поки я їздив по підмогу, дивовижний красень зник.

Та я не зневірився, а продовжував його шукати. Я поставив собі за мету або спіймати білого коня, або втекти.

Кілька днів минуло в безплідних пошуках преріями, коли я поступово втрачав надію знайти коня й зосередився на пошукові найбезпечнішого варіанта втечі, аж раптом у променях призахідного сонця зблиснула знайома білосніжна шкіра коня, що пасся поблизу невеликого переліска разом з іншими мустангами.

Побачивши мене, увесь табун зірвався з місця й кинувся навтьоки ще до того, як я схопився за ласо. Лише білий кінь, заповітна мета моїх пошуків, чомусь лишився під деревом, немов якась таємнича сила тримала його, якісь пута, що заважали йому помчати геть з іншими. Я під’їхав ближче й побачив картину, яка назавжди закарбувалася мені в пам’яті: чудового білого мустанга було немов припнуто до дерева тугою чорною петлею, що перехопила його могутнє тіло. Це був велетенський дужий удав!

Спершу я хотів убити це чудовисько пострілом із рушниці, але подумав, що це небезпечно: може постраждати кінь. Тоді я вихопив ножа і, захоплений палким бажанням врятувати коня від загибелі, кинувся на удава. Навіть після удару ножем велетенський плазун не бажав випускати здобич і тільки люто шипів, звиваючись і ховаючи голову. Я ухистився й завдав ще одного удару просто в черево удаву, розпанахавши його майже навпіл і при цьому не зачепивши коня. Чудовисько впало додолу, і я одним різким рухом зітнув йому голову.