Софі Оксанен - Бебі Джейн

– Моя дівчина не сидітиме на вечірці без напою.

Ледве не всі стосунки розпочинаються з декількох місяців пестощів та відвідин барів. Я ще не встигла достатньо перейнятися життям лесбійки та відвідати всі гей-бари Гельсінкі. Те відчуття, коли ти перебуваєш у барі в ролі чиєїсь дівчини, було зовсім новим для мене. Мені ніколи не завдавало труднощів потрапити кудись і не встрявати у бійку. Я могла залишатися настільки жіночною, як мені цього хотілося, крім того, Пікі вже більше десяти років була відкритою лесбійкою, і їй вистачало достовірності, щоб ніхто й не посмів випхати мене з черги до гей-клубу «Геркулес». Ніхто у гардеробі гей-бару «Менс Стріт» не наважувався вкрасти решту Пікі, а всі бармени звертали на мене увагу. Я почувалася цілком спокійно, поправляючи макіяж у жіночій вбиральні. Ніхто не перегородив би мені шлях на сходах, хоча я носила підбори.

Я була готова завжди продовжувати поділяти наше відкрите лесбійське життя не тільки тому, що це був єдиний спосіб гаяти вільний час, а тому, що наші побачення були єдиною причиною вийти з моєї квартири. І зовсім не тому, що це була єдина можливість показатися з моєю коханою на публіці.

Однак це було саме так для Пікі, що я, звичайно, тоді не розуміла.

Літо завершилось.

Пізніше стало зрозумілим, як саме Пікі могла дозволити собі всі ці чудові літні місяці: за рік до того вона торгувала наркотиками, а увесь минулий рік вона провела випиваючи лише вдома, а до бару – ні ногою. Однак тоді я ще цього не знала.

КОЛИ МИ ПОЗНАЙОМИЛИСЯ, у нас обох було діагностовано важку депресію. Ми приймали однакові медикаменти, однак симптоми відрізнялися. Терапія Пікі щойно завершилася, не тому, що вона більше її не потребувала, а тому, що добіг кінця курс терапії, наданий соціальною службою. Пікі так і не пішла на останню зустріч. Насправді, більшість хворих робила так само. Остання зустріч – це вже надто.

Щойно ми познайомилися, Пікі показала мені свою медичну картку. Я прочитала документи і мені здавалося, що я все зрозуміла. Звичайно, я все зрозуміла, оскільки більшість моїх друзів мали серйозні психологічні проблеми. Ми усі цікавилися психіатричною літературою, а ранок майже кожного розпочинався зі жмені пігулок. Ми краще за наших лікарів знали, як подбати про себе, оскільки мали вдосталь часу, щоб дослідити себе та розгребти безлад у голові. Лікарі рідко коли призначали щось, чого ми не знали. Великий реєстр лікарських засобів «Pharmaca Fennica» був нашою Біблією. Досвід показує, якщо ви самі не подбаєте про послуги медичного психологічного здоров’я, не будете задавати питань та вимагати більше та краще, ніхто за вас цього не зробить.

Саме тому я була переконана, що зрозуміла, про що йдеться. Крім того, я знала, що ми все дослідимо та виправимо.

Однак я не мала жодної гадки про справжню ситуацію Пікі. Насправді ніхто не мав. Пікі нікому не розповідала. Єдине, про що вона згадувала, – це назва хвороби. У рідкісні моменти, коли Пікі зустрічалася з друзями та знайомими, вона говорила про все, окрім цього. Іноді вона згадувала про різні антидепресанти та транквілізатори. Однак це тільки означало, що вона щось про них та знала.

У якийсь момент я зрозуміла, що депресія Пікі не була подібна на мою власну або будь-яку іншу депресію, яку я зустрічала серед моїх знайомих. Звичайно, я ж звикла до людей, які запивали депресію або доводили себе пиятикою до депресії. Я знала, що не можна очікувати від людей, які перебувають в стані депресії, те саме, що і від інших людей. Для людей в депресії надзвичайно важко зустрітися з кимось, а вийти назовні взагалі може стати неможливим завданням. Вони навіть можуть начисто забути про місяці прожитого у депресії життя, хоча ззовні здаватимуться цілком звичайними людьми.

Основною ознакою моєї депресії було небажання зустрічатися з іншими людьми, оскільки тоді довелося б одягатися, приймати душ або вставати з ліжка, коли день ще не завершився. Однак я все ж іноді бачилася з людьми, ходила на побачення та в гості. Пікі ніколи б не зробила будь-що з цього. Моя депресія відображалася на горі листівок та газет, які скупчилися у коридорі, оскільки мені не хотілося їх відкривати або навіть викинути в сміття. Вона відображалася на зростаючій горі брудного посуду на кухні та зграї мушок, що дзижчала над ним. Однак моя депресія була лише… звичайнісінькою депресією.

Коли мій стан був визнаний не загостреним, кількість мух не змінилася, а пошта та газети не стали цікавішими, а я не стала більш соціальною, хоча й це було так просто. Однак я перестала вигадувати причини, щоб пропустити сеанс терапії або лекції. Відмовки бували найрізноманітніші: я не могла вирішили, що вдягнути: спідницю чи штани; закінчилося молоко, і тому я не могла випити ранкову каву; закінчилися ватні тампони, і тому я не мала можливості накласти макіяж так, як мені це подобалося. Здебільшого я не приходила, бо мені просто було ліньки встати з ліжка. Я перестала скасовувати сеанс в останню мить, коли вже стояла, одягнена в куртку, біля дверей, але ось біда, порвався шнурок на взутті й змусив мене заплакати та залишитися удома. Це було дійсно значною зміною для мене, хоча будь-кому іншому так не здавалося. Усі решта помітили б тільки зграю мух та покриті сірою плівкою вікна.