Софі Оксанен - Бебі Джейн

Щойно ви почули, як говорить співак, то відразу ж розчаруєтеся, тому що його голос втратив усю свою чарівність і став зовсім звичайним. Але краса Пікіного голосу не залежала від того, як саме вона його використовувала. Якщо Пікі хотіла, вона могла зачепити своїм голосом будь-кого: жінку чи чоловіка, собаку чи кішку. Своїм голосом вона була здатна вгамувати буревій і заколисати немовля. Її голос заспокоював, а тривога вщухала, надаючи змогу грудям дихати вільно. Своїм голосом вона була здатна обеззброїти будь-якого неприятеля. Її голос осліплював і зачаровував, навіть коли використовувався для найбруднішої лайки.

Голос Пікі тягнувся, вивертався, крутився, міг раптом стати зовсім чужим, а потім знову повертав свою ніжність. Усі слова, якими зазвичай описували божественні голоси, тут були даремні, оскільки її голос не був ні на що подібний, ані на голос певної людини або співака, ані на будь-кого з радіо чи телебачення. Він не був «оксамитовим» або «темним», або «хрипким», хоча він дійсно був солодким, ніби шкіра грудей, дотик шовку навколо шиї або тепла рука під сорочкою. Її голос – ніби ковток гарячого чорного шоколаду та смак мигдалю. Так, він був хрипким, але ця хрипкість була наче ліс, який може бути одночасно хрипким і чистим, коли дерева загорнуті у темряву, а небо освітлює все навколо. Слухати її голос було ніби опустити голову на подушку з пелюсток троянд та лілій. Її голос звучав як аромат кардамону. Та кориці. Чорний дрізд, чий голос був створений з кориці та кардамону.

Пікі завжди вміла дотепно пожартувати. У ті миті вона говорила голосом жалобного блазня, за допомогою чого Пікі могла приховати те, що іншим було не варто бачити. За своїм голосом вона почувалась у безпеці. Це був її камуфляж, який змінювався відповідно до ситуації, так що ніхто і не міг й подумати, що така дивовижна й неймовірна людина як Пікі може колись потрапити в халепу. Пікі була така дотепна, така швидка. Ви не встигнете помітити, як вона вже намалює словесний образ будь-якої людини, яку вона щойно зустріла, блискучу карикатуру лише з декількох слів, яка змусить вибухнути сміхом цілу компанію, а мішень для насмішок – зніяковіти та відійти на задній план. І Пікі була настільки гостра на язик, що в жертви навіть не було часу, щоб захистити себе.

Звичайно, мені теж трішки перепало. Оскільки я мала надто велику стопу, Пікі обізвала мене Бігфутом. Мої черевики стали називатися лижами, а шкарпетки – лижними чохлами. Щодня я отримувала нове прізвисько.

Оскільки я мала великі губи, то отримала прізвисько Вареник.

«Обережно, а то вони застрягнуть у дверях!»

А через великий ніс вона постійно називала мене Хеллоуїн.

Коли я прохала її припинити, Пікі просто відповідала: «Та годі, тобі ж подобається!»

Колючі жарти Пікі настільки вводили в оману, що лише через деякий час я навчилася розпізнавати, коли саме вона говорила серйозно. І коли вона була справді налякана. І коли в неї був приступ паніки.

НАШІ ПЕРШІ МІСЯЦІ РАЗОМ були спекотні та літні. Жодна з нас не любила надмірного тепла, саме тому вдень ми залишалися всередині в прохолоді, а вночі гаяли час у барах. Крім того, спека нам не зовсім підходила. Через наші ліки ми пітніли так, що ми неодмінно привернули б надто багато уваги, якби вийшли вдень назовні. Усі навколо би подумали, що ми маємо похмілля або ж під впливом наркотичних речовин. Пітливість – це одна з речей, на яку зовсім незнайомі люди вважають за потрібне зробити зауваження. Так, ніби я не знала, що спітніла. Так, ніби вона теж цього не помітила. Для мене це літо було неможливим. Було неможливо тримати зв’язок із зовнішнім світом, тому я і не намагалася, окрім наших нічних походів до ресторанів та барів. Того літа ми прожили одне життя на двох в одному ритмі. Вночі ми брали таксі до ресторану-тераси у Кайсан’ємі, який працював уночі і тому був ідеальним для нашого незвичного стану. Поки таксі кружляло по вузьких провулках району Калліо, ми обіймалися на задньому сидінні, а Пікі спокусливим шепотом розповідала мені у вухо те, що вона збирається зробити зі мною, коли ми повернемося додому.

Наше перше побачення завершилося на лесбійській вечірці у Кайсан’ємі, де я ніколи не була раніше. Я була така схвильована напередодні побачення з Пікі, що вже ледве трималася на ногах, коли приїхала до неї. А потім ми поїхали на мою першу вечірку в Кайсан’ємі! Я голосно засміялася, коли вона поцілувала мене біля дверей, і мій сміх кружляв навколо весняного шуму мого сп’яніння, змішуючись з іншими звуками, солодким язичком Пікі, котячим шкряботінням та зі звуком дверей таксі, коли вона відчинила їх для мене пізніше, коли ми вже рушали до Кайсан’ємі. Я пам’ятаю, як її голос змусив мене затремтіти, хоча вона лише спитала у водія дозволу пити пиво в салоні машини, обіцяючи не пролити ні краплини. Вона завжди так робила. Лапін Культа, завжди Лапін Культа. Холодильник Пікі завжди був забитий баночками цього пива. Вперше я побачила це в ніч, коли ми познайомилися: уся нижня поличка була заставлена пивом, а на верхній поличці був лише пакет з маслом зі встромленим у нього ножем та шматочок сиру. На дверях холодильнику була пляшка Пепсі та декілька літрів молока. Однак наступного разу, коли я прийшла на те перше побачення, яке так мене перелякало, її холодильник був набитий усілякою всячиною. Це все було для мене: сік, йогурт, сир, хліб, помідори, ковбаса, фрукти. Саме з цих продуктів Пікі й приготувала мені сніданок. Вона злизувала крихти хлібу з моїх пальців та казала, що на мені досі залишився запах парку Кайсан’ємі та літньої трави, на якій ми лежали після четвертої години, коли ми вже були не силах стояти у черзі на таксі. Ми палко цілувалися на галявині, коли моє тіло вже почало жадати, щоб Пікі занурила в мене свої пальці, досягла мого серця та ніжно обійняла його рукою. А коли її пальці будуть у мені, вона натисне на стегно зворотною частиною долоні, і це навіть заболить, змиваючи усі кольори, які існують у світі, окрім червоного. Так ніби всередині мене червона злива. Яким же було моє здивування, коли я виявила, що простирадла не були заплямлені в червоний колір. Вони були лише мокрі, немов хустка, просякнута сльозами, хоча Пікі й досягла своїми пальцями до самісінького мого серця. Усе моє тіло кривавило, а кров, здавалося, було видно навіть у сутінках, як і моє серце, яке проблискувало через мою шкіру та прагнуло повернутися до пальців Пікі після того, як вони мене залишили наодинці. Так, ніби воно мандрувало всім моїм тілом у спробі віднайти шлях назад до її пальців.