Софі Оксанен - Бебі Джейн

Тому що мені було обіцяно Ліннанмякі, цукрову вату і зоопарк, а ніхто раніше не обіцяв мені жодної з цих речей. Ніхто раніше не виказував таку любов до дрібниць. І що мені необхідно поділяти цю любов з ними. Ані Різдво, ані подорожі, ані весілля друзів, а молочні коктейлі та голуби у парку.

Окрім цього, мені також хотілося б займатись з Пікі й звичайними речами, про які вона ніби не говорила у негативному тоні, і які здавалися надто очевидними, щоб навіть про них зайвий раз питати. Я майже танула, коли Пікі казала про спільний молочний коктейль. Я була така схвильована, що мені навіть не спало на думку розповісти їй, що хотілося саме мені. Наприклад, щоби Пікі зустріла мене на вокзалі. Або прийшла до порту, коли я прибула на поромі, обтяжена чемоданом і важкими ящиками безмитного алкоголю. Для мене ці речі сприймалисяяк належне. Що я не буду єдиною дівчиною біля терміналу, якій довелося самостійно поратися з усім її вантажем. Коли Пікі мене би побачила, вона миттю б обійняла мене руками, заплямованими кров’ю мого серця. Сповнена радощів та бажання, вона би вкусила мене в шию, і в цей момент я була б найщасливішою дівчиною у світі.

Але, мабуть, якби я зі самого початку розповіла Пікі про термінали та вокзали, а також наскільки важливими були для мене подібні дрібниці, вона ніколи б не розпочала зі мною стосунки. Вона ніколи б не зателефонувала мені після тієї першої ночі, і ми ніколи б не мали можливості закохатись одна в одну.

Пікі називала мене своїм новим життям, їй часто снилася сауна. У соннику я прочитала, що сон про сауну означає нове життя.

«Я так і знала!»

І вона зробила мені пропозицію руки й серця, подарувавши обручку своєї матері. Обручка сяяла такою ж бірюзою, що і небо з вікна Пікі. Ми почали чекати, коли закон про громадянський шлюб набуде чинності.

ПІКІ НЕ РОЗПОВІЛА МЕНІ ВІДРАЗУ, коли наша фінансова ситуація почала погіршуватися. Навіть коли ми планували повечеряти в ресторані, Пікі з легкістю переконувала мене залишитись удома з нею. Іноді посеред ночі телефонували друзі, занепокоєні, що ми десь пропали. Тоді ми запрошували їх до нас після того, як бари зачинялись, і тоді все було гаразд. Мене не зовсім хвилював той факт, що більшість часу ми залишались удома, однак це непокоїло Пікі. Вона хотіла кудись зі мною піти. Вона хотіла зустрітися зі своїми друзями. Вона хотіла вийти. І вона виказувала це в наказовому тоні. Після чергового дня, проведеного вдома, вона не могла більше вдавати, що це саме те, що їй хочеться.

– Ти ж так хочеш піти. Отож ми маємо піти.

– Ні.

– Чому ні?

Пікі мовчки відкрила ще одну пляшку пива, так і не відповівши.

– Якщо ти хочеш піти, нумо, пішли!

Пікі підняла голову.

– Немає грошей.

– Позич тоді швиденько.

– Я вже достатньо позичила.

– Ну тоді ми підемо, коли будуть гроші.

– Не буде більше грошей. Мені немає звідки їх дістати. Я винна всім моїм друзям, ти також не в стані дістати вдосталь. Ось такі справи.

– Ну тоді ми будемо заощаджувати.

– Я більше не можу заощаджувати.

Я не розуміла.

– Заощаджувати не означає зовсім не виходити, це означає бути більш помірними. Додому ми поїдемо нічним автобусом. Якщо нам захочеться продовження, ми просто залишимося до шостої чи сьомої, коли почнуть їздити перші поїзди чи трамваї. Або залишимося на ніч до ранку. Не хвилюйся, усім буде байдуже.

– У жодному разі.

– Чому ні?

Тому що Пікі бажала мати змогу їхати додому тоді, коли їй цього хотілося. А не очікувати або залишатися на ніч у чужому місці. Або намагатися втиснутися в один із тих переповнених нічних автобусів.

– Там ніколи немає місця, щоби присісти.

– Я можу стояти.

– Моя дівчина ніколи не буде стояти.

– Тоді ми можемо поїхати на вечірку або до бару звичайним денним транспортом.

– Але ж у цьому разі ми будемо вимушені вирушити надто рано.

– А якщо я прийду до тебе трішки раніше, наприклад, о десятій, тоді ми все встигнемо.

– Ні.

Пікі завжди замовляла таксі. І завжди залишала гарні чайові, хоча я не мала жодного уявлення звідки у неї гроші і на це.

У ресторані я могла б замовляти лише воду.

Однак Пікі сказала, що вона не буде сидіти у ресторані без гідного напою.

– Чудово. Тоді не сиди. Я буду сидіти, а ти пий.

– Нізащо.

Зі самого початку Пікі завжди за мене платила, оскільки мені зрідка вистачало грошей більше, ніж на декілька коктейлів. А тим паче, щоб оплатити всі її напої. А оскільки Пікі щоразу до власного напою брала ще один для мене, я вже звикла до такого швидкого та марнотратного темпу, але була готова відмовитися від цього, якщо на це не вистачало грошей. Однак Пікі не хотіла з цим миритися.