Борис Поломошнов - По цей бік Потойбіччя - запрошення до майбутньої філософії спільності

Достатньо Цезарю (імператорові, «лідеру», «вождю народів», «дуче», «фюреру») переконати людей в тому що саме він, Цезар (див. вище) і є той самий, втілений в його особі, людський Ідеал, щоб трансформувати розум Людини Розумної в її сліпу віру в необхідність йти за вказівками, того, хто уособлює в собі людський Ідеал, йти до «переможного кінця», навіть, якщо переможеними при цьому стануть Розум і Людяність.

Дві вищерозглянуті «технології» перетворення потенційно розумної людини в актуально нерозумну (або – в тварину жуючу , або ж – в істоту, наскрізь заідеологізовану ) лише на поверховий погляд здаються абсолютно протилежними (одна – «понижуюча» людину до найнижчого щабля бездуховності, друга – «підвищуюча» її до «абсолютної вершини» духовності). Насправді ж обидві вони є лише певними модифікаціями одного й того ж самого (знову-таки, згадаємо Паскаля з його «Les extremites se touchent…» – («Крайності збігаються…») процесу : повного блокування розуму людини, потенційно розумної, при одночасному відкриванні «шлюзів» для мутного потоку потворних «муляжів», підробок і «протезів» розуму – від «жуйки для мозку», зліпленої на замовлення проголошувальників гасла «Жерти і ржати!», й – до фанатизму (від франц. fanatssme, від лат. fanaticus – несамовитий, шалений, що, за визначенням, є безумною й бездумною одержимістю певними ідеями, поєднаною з войовничістю й агресивністю по відношенню до будь-яких інших ідей, їхніх носіїв і виразників).

За своїм змістом фанатизм поділяється на: релігійний; расовий; національний; кастовий; класовий; клановий, тощо, а за своєю суттю становить одне й те ж саме – повне підпорядкування розуму певній схемі, закладеній відповідними ідеологічними установками.

Дві псевдо-протилежних «технології» блокування розуму людей становлять собою утворення, що за своєю суттю може кваліфікуватись на мові юриспруденції виключно як результат діяльності злочинного угрупування з метою скоєння особливо тяжкого злочину проти людства: навмисної дебілізації Людини Розумної.

Таким чином, мусимо констатувати: завдяки застосуванню певних технологій сьогодні вже досягнуто досі небачених вершин досконалості в «справі» перетворення потенційно розумної людини в актуально нерозумне утворення. Тобто, робити з людини мавпу вже навчились. Навпаки – ніяк.

Продемонструвати всьому розумному світові, як – згідно з відомою концепцією Чарлза Дарвіна – з нерозумної мавпи зробити розумну людину не вдалося (поки що?), нікому, ніде й ніколи.

Доти ж, доки на практиці не буде створене живе з неживого й живе розумне з живого нерозумного, матеріалізм, висловлюючись мовою неупередженої науки, буде залишатись не більш, ніж гіпотезою.

Що ж до «лінії Платона», продовженої в історичному просторі, то каменем спотикання для неї стала неспроможність відповісти на цілком природне питання: як із ніщо можна створити дещо, – питання, стрижневого настільки, що без відповіді на нього не можна раціонально обгрунтувати жодну доктрину послідовного ідеалізму.

Так, зокрема, неспроможність надати раціонально обгрунтовану відповідь на це питання в контексті Біблії призвело до того, що культурою, побудованою на традиціях античності, християнству було відмовлено у праві на сприйняття його у якості самодостатнього світобачення.

В свою чергу, після набуття в Римській імперії християнством реальної сили (ідеологічної, політичної, юридичної), культурі античності – майже в усіх її проявах – було відмовлено у праві на подальше її існування: включно з руйнуванням пам’ятників всім нехристиянам (єдине виключення – нині перенесений у Капітолій пам’ятник Марку Аврелію, якого невігласи-виконавці наказів просто переплутали з пам’ятником Костянтину Великому), й знищенням у 529-му році за відповідним указом римського імператора Юстініана платонівської Академії, яка до того проіснувала 915 (дев’ятсот п’ятнадцять!) років – досі не перевершений абсолютний рекорд для вищих навчальних закладів відкритого типу (медресе, що знаходиться в мароканському місті Фес на території Карауїнської мечеті, існує ще довше, ніж проіснувала платонівська Академія – аж з 850-го року, але вступ, як і вхід туди не дозволений не мусульманам).

Тобто, ідеалізм як світоглядний шлях («лінія», «гіпотеза», «доктрина»), започаткований ніким іншим, як Платоном, в процесі свого подальшого саморозгортання знищив свою alma mater – мати-годувальницю платонізму. І, якщо Франсіско Гойя в 1823-му році написав за міфологічним сюжетом вражаючу картину під назвою «Сатурн, що пожирає своїх дітей», то тій драматичній події, якою закінчилось існування платонівської Академії, мала б бути присвячена картина під назвою: «Ідеологія, що пожирає своїх батьків».