Борис Поломошнов - По цей бік Потойбіччя - запрошення до майбутньої філософії спільності

Ми не маємо воювати проти людей – навіть дурних і підлих.

Ми маємо воювати за людей.

Це – єдина війна, гідна того, щоб її вести: війна проти дурості й підлоти, ракові клітини яких можуть з’являтися в кожного з нас, і якщо з ними не вести непримиренну боротьбу, розповсюдження цих клітин може набути в нас характеру метастазу.

Ми – це Люди Розумні Добродіяльні.

Бути саме такими – це не наше право, й не наш обов’язок, а вияв і прояв нашої родової ознаки, нашого життєвого призначення, нашої визначальної властивості. Це – наша «якість як сутнісна визначеність» [18; с. 169].

Усі ми належимо до одного й того ж роду-племені, що гордо йменує себе Homo Sapiens, і кожен з нас народжується для одного й того ж: бути щасливим самому й нести щастя іншим людям.

Вже через це маємо шукати «точки дотику», спільні точки опори, на яких нам належить будувати спільний дім нашої спільної долі, адже з часу появи на світ «Основ нової науки про спільну природу націй», що належать перу «батька» філософії Історії Джамбатіста Віко, став усвідомленим безперечний факт: людство є єдність, пов’язана спільною долею. Що ж до самої долі, то, як було сказано ще за дві з половиною тисячі років до нашого тривожного й буремного часу й за тисячі кілометрів від Європи назавжди невідомим автором «Рігведи» («Мандала I») в його зверненні до кожного з нас, «та, дійсно щаслива доля, що знаходиться за межами заздрощів, була вкладена в твої руки» [74; с. 28].

Шукати «точки опори» для розбудови гідної нас – людства споруди нашої спільної долі – це не тільки й не стільки наше право, скільки наш прямий обов’язок, адже у все більш щільному світі, яким є наша – за назвою однойменного твору Антуана де Сент-Екзюпері – «Планета людей», в нас не залишається іншої альтернативи. Будь-який інший шлях буде в кінцевому підсумку зводитись до запозиченого Людовіком XV-м у його фаворитки маркізи Помпадур гасла: «Après nous le déluge», – «Після нас – хоч потоп». Якщо ж жити й діяти саме за цим гаслом, то потоп нас обов’язково спіткає. В тому, чи – в іншому втіленні, але – неодмінно.

Історії людства відомі спроби пошуку таких світоглядних «точок опори», які б об’єднували представників різних культур, носіїв і виразників різних типів світогляду.

Першою такою спробою, принаймні, з тих, про які залишились письмові свідчення, слід вважати маніхейство . Сам цей термін походить від імені засновника релігії світла – Мані (216-й рік, м. Мардік, Південна Месопотамія – 276-й рік, м. Гунді-Шапур, Хузистан), який проголосив своїм гаслом «бити в барабани безсмертя в темряві цього світу». Походив Мані зі знатного іранського роду Камсаракан і вчився в знаменитих гностиків – едеського ересіарха Бардесана й антохійського – Саторніла.

Серед тих семи книг, що були написані Мані («Живе євангеліє», «Скарби життя», «Книга таємниць», «Епістоли», «Книга гігантів», «Шапуракан», «Кефалея»), остання займає особливе місце, оскільки вона стала квінтесенцією теософських і філософських поглядів засновника релігії світла .

Суть запропонованої Мані програми запровадження релігії світла , що фактично стала відповідною ідеологією, полягала в тому, щоб створити синтез самих популярних релігій, якими на той час були християнство й іудаїзм як форми монотеїзму, й буддизм і зороастризм (переважно, зерваністського ухилу) як вияви й прояви політеїзму, й, керуючись цим синтетичним світоглядом , йти всім разом до Світла Розуму й Добра.

Така ідеологія спершу була не тільки прихильно сприйнята тодішнім правителем Ірану – царем Арташиром, а й отримала потужну підтримку на державному рівні, оскільки в такій неспокійній – багатонаціональній і багатоконфесійній країні, якою у той час був Іран, конче потрібна була об’єднувальна ідея, яка б сприяла загальному примиренню й стабілізації соціальної й політичної ситуації в державі. Однак тільки-но позиції правителя в країні зміцнились, як Мані був жорстоко страчений.

Теж саме відбулося й з його послідовниками по всьому ареалу розповсюдження маніхейства: від китайського Туркестану і Індії на сході до Піренейського півострова на заході. В Вірменії страчували павліканів (від імені Павла Самосатського, сина полум’яної пропагандистки маніхейства – Калініні), в Болгарії – богомилів, у французьких Провансі й Лангедоку та в іспанському Арагоні – альбігойців. Відповідні укази підписувалися римськими імператорами, починаючи від Костянтина Великого і закінчуючи Юстініаном II-м. Маніхеїв знищували доти, доки не було страчено останніх представників цієї ідейної течії скрізь і усюди, де тільки їх знаходила світська, або ж церковна влада: чи то в християнській Сирії, чи то в іудейському Ієрусалімі, чи то в буддійському Уйгурському ханстві.