Отже, за своєю суттю логіка толерантності – як з боку тих, хто вимагає її для себе, так і з боку тих, від кого вона вимагається , є логікою байдужості . Побудована вона на доволі простому силогізмі (грец. συλλογισμός, від συλλογιξομαί – міркую, роблю висновок: дедуктивний умовивід, у якому з двох суджень, що називаються засновками, одержують зумовлене ними третє судження – висновок): ті, хто не з нами, не обов’язково є тими, хто проти нас; ті, хто не проти нас, можуть бути просто байдужими до нас; отже, для того, щоб ті, хто не з нами, були б не проти нас, а просто байдужими до нас, ми маємо бути просто байдужими до них.
Для суспільства ця логіка аж ніяк не є ані безневинною, ані не-небезпечною: встановлення її гегемонії означає вимогу толерантного ставлення до будь-кого особливого , байдужедо того, в чому саме полягає його особливість: чи то – в його нудизмі; чи то – в ексбіціонізмі; чи то – в гомосексуалізмі; чи то – в педофілії, чи то – в геронтофілії, чи то – в некрофілії, чи то – в зоофілії; чи то – в мазохизмі; чи то – в садизмі; чи то – в расизмі; чи то – в фашизмі; чи то – в нацизмі, тощо.
Ідея толерантності, яка – за задумом тих, хто активно впроваджує її в суспільну практику – має стати панацеєю від утиску меншин (за расовими, національними, релігійними, культурними ознаками, за їхньою ідейною чи іншою орієнтацією, за станом їхнього здоров’я, тощо), набуваючи в суспільній свідомості статусу абсолютизованого принципу , фактично перетворюється в засіб захисту катів від їхніх жертв: якщо толерантність, тобто, терпимість, стає абсолютним, універсальним принципом , то вона має поширюватись, в тому числі, й на осіб фашистської, нацистської, садо-мазохистської, ку-клус-кланівської, педо-зоо-некрофільскої орієнтації – за умови, що вони знаходяться в меншості в суспільстві.
Цінність (не цінність, безцінність) будь-якої думки (як інструменту проникнення в суть речей), будь-якої ідеї (як поєднання об’єктивного знання з суб’єктивною метою), будь-якого принципу (як такої ідеї, що наскрізь пронизує всю концепцію чи доктрину) виявляється через доведення її (його) до логічного завершення.
Логічним завершенням ідеї толерантності як всезагального принципу побудови суспільних відносин є абсурд: толерантність має розповсюджуватись на все існуюче як меншість в суспільстві, байдуже до того, чи є це існуюче прийнятним, чи – неприйнятним, нешкідливим чи шкідливим для існування та розвитку Людини Розумної Добродіяльної.
Насправді ж ідея толерантності (терпимості), як і будь-яка інша ідея, має межі своєї дійсної застосовуваності, за якими вона неминуче вироджується в абсурд, суть якого полягає у вимозі терпіти від будь-якої меншості будь-що, включно з деструктивним, небезпечним і шкідливим для і психічного, і фізичного здоров’я кожної людини.
Межею застосування принципу толерантності має стати давно і повсюдно відомий принцип «батька» медицини Гіппократа: «Не зашкодь», – ані психічному, ані фізичному здоров’ю, ані розуму кожної людини.
Саме цей принцип Гіпократа, ніким і нічим досі не тільки не спростований, але й навіть не поставлений під сумнів, має бути покладений в основу світогляду спільності й, відповідно, філософії спільності як його теоретичної основи.
Les extremites se touchent…» – «Крайності збігаються…», як казав Блез Паскаль – людина, гідна того, щоб її називати мудрою.
Логіка позитивної небайдужості до іншого виражає собою дуже просте за формою й дуже складне за змістом судження: той, хто не з нами (той, хто виконує свою партитуру за своїми, іншими по відношенню до наших, нотами), не обов’язково є тим, хто проти нас, або ж тим, хто є байдужим по відношенню до нас, бо він може бути за нас – за те, щоб ми разом подолали ті проблеми, які є спільними для нас, слухаючи й чуючи одне одного, як різні музиканти одного оркестру, де скрипка виконує свою партію за своїми нотами, барабан – свою, за – своїми, а музика в них має бути спільна .
Диригентом же цього оркестру, координуючим дії всіх музикантів, в ньому задіяних, може бути лише об’єднуючий всіх нас розум людини добродіяльної.
Читать дальше