Володимир Горбань - Вихиляси долi

– Що? Журнал «Біологія та домоведення» ви вважаєте авторитетним журналом? Боже мій, яка наївність! Ви б ще в «Мурзилці» надрукувалися.

– «Біологія та домоведення»? А що, ні? Та його головний редактор академік Бурєв – вчений із світовим ім'ям, один з найвідоміших фахівців з екології домашніх птахів!

– Хто? Бурєв? – отруйно посміхнувся Бараєв, – Цей прищ – найвідоміший орнітолог? Цей закінчений маразматик – світило? Так він навіть не знає, як ворону латиною назвати! Це він-то фахівець? Ну, знаєте, колего!

– А хто ж, ваш надлюб'язніший Шламов – фахівець? Теж мені – діяч науки. І ви перед ним, як цуценя, ті-ті-ті, ті-ті-ті, на задніх лапках. Шановний Савелію Петровичу. Шановний Савелію Петровичу! Як ваше безцінне здоров'я? Ті-ті-ті, ті-ті-ті. Авторитетний вчений! Та з нього увесь світ сміється. І як це такі маревні думки отак рясно лізуть у голову, відвідують його могутній мозок? От вже дійсно, дурні думки можуть прийти тільки в абсолютно дурну голову, прикладом якої і є оте потовщення шиї, до якого ви з такою увагою прислухаєтеся!

– Ах, вам, милий мій, не до нутра гіпотеза Савелія Петровича? Ані ви, ані цей ваш зморшок з зоологічного інституту ні дядька в неї не розумієте. Та що ви, власне кажучи, можете запропонувати мені натомість? Ви та вся ваша зграя?

– Що? Це моя-то кафедра – зграя? Соромно, Володимире Іллічу. Це ваш аспірант Кругліков здав кандидатський екзамен за фахом тільки з третього заходу, а претенденти захищаються по п'ятнадцять років. Це ваш доцент Груздєв замість «ссавці» промовив «млекоспоживаючи». Та де? На міжнародному симпозіумі!

– До чого тут Груздєв? – різко обірвав його Бараєв. Він вже другий рік як на пенсії. Доречі, це ви були його офіційним опонентом з кандидатської дисертації. Що ж не критикували, а мовчали в хустиночку? А то дивлюся, аспирантка Градова бере вже другий академічний за фактом чергової вагітності.

– А що Градова? – затараторив Облаков, – До чого тут Градова? Я сам по собі, вона сама по собі.

– Так, так. Олександре Вікторовичу, весь факультет знає про ваші шашні. Соромтеся хоч студентів. Вже я не знаю, справді!

– А у Вас, серед іншого, дорогий Володимире Іллічу…

Так захоплено лаючись, професори несподівано для себе вперлися у ту ж саму сумнозвісну тополю. Першим отямився професор Облаков. Він різко кинув погляд на верхівку дерева та отетерів. Його хвилювання навпіл з моторошним жахом передалося Бараєву, той переможно посміхнувся та впевнено поглянув догори. Його посмішка миттєво зійшла з обличчя, яке зараз же струснулося від зваблювання. На сухій тополі сиділа не вушаста сова та не звичайний сич. Це навесні юнати прибили нову шпаківню.

Для багатьох станичників дід Григорій був особистістю непересічною, навіть легендарною, у своєму роді місцевою визначною пам'яткою, родимою плямою. І про те, що він гонить первак, доречі найкращий в околиці, було відомо усім від шмаркатих хлопців до хирих старців. І нікого це не дивувало, та можна із впевненістю сказати знаючи звички та звичаї станичників, що вразило б їх скоріше зворотнє, а саме, якщо б дід Григорій кинув займатися своєю улюбленою справою.

Змінювалися генеральні секретарі, народжувалися, виростали и від'їджали у місто діти, неухильно заглиблювалися навколишні яри, періодично щось перетворювалось, змінювалось, але усе це ніяк не впливало на дідову пристрасть, на його природню, пізнавальну цікавість, ретельність та кмітливість. Не змінювалась і такса. Як коштувала трилітрова скляниця кремезного перваку червонець, так і ніякі руйнівні реформування не похитнули дідових поглядів на ціноутворення. Ні в кого з місцевих й думки не виникало замислити щось погане проти діда Григорія. Та і як можна було затіяти якусь капость проти вселюдного улюбленця. Проте усе ж одне таке зазіхання одразу після сумно звісного наказу про боротьбу з пияцтвом та алкоголізмом таки трапилось.

Від якогось Доброзичливця з красивим і струнким почерком місцевий дільничний Сашко Хват став постійно отримувати анонімки, в яких невідомий грамотій майстерно розповідав про зверячу та куркульску сутність діда Григорія. А оскільки Сашко Хват був не дужий тямуха у канцелярській справі і, справді говорячи, ні хріна не знав, що ж він повинен робити з подібними депешами, та й ще тому, що викриваємий доводився йому троюрідним дідом, який частенько пригощав свого онука цілющим зіллям, то подібна документація транзитом пересупроводжувалася у Сашковий відходок. Там вона акуратненько підколювалася на відповідний іржавий цвях. Ось вже дійсно, папір усе стерпе!