Володимир Горбань - Вихиляси долi

Сюжет детективної історії варто якомога вкрай заплутати. Напрямок думок може бути таким. Колишнього полковника Вихріва зовсім вижинають з органів. Так звані друзі- співслужбовці від нього відвернулися, жінка кинула. Халепи одна після другої переслідують Вихріва, згоріла квартира, вкрали автомобіль, а він сам зламує руку у восьми місцях. І все це – підступи добре організованої злочинності. Але колишній полковник не здається. Він вчиться стріляти лівою рукою, сходиться з іншою жінкою, селиться в її квартирі, використовує її автомобіль та допомогу її друзів. В результаті Вихрів вистежує злочинців та влаштовує їм засідку. Окремий розділ присвячується рукопашній сутичці, стрелянині та завершується полоненням особливо небезпечних злочинців. Ними виявляються колишні співслужбовці рядового Вихріва. Заключний акорд може лунати отак: «Вихрів був наданий у чин генералу та висунутий до урядової нагороди. Проте до колишньої власної жінки він так і не повернувся».

Любовний сюжет не обов'язково вибудовувати хитромудро. Достатньо зовнішнього ефекту та внутрішнього драматизму. Припустимо, вона його довгі роки чекає, а він про те ще не знає. Нехай як можна частіше посвістує соловей, а ночі будуть вогкі та мерзлякуваті. Нехай він буде моряком далекого плавання або ратником, що пішов воювати. Хепі-енд переважніше, хоча обопільних сльоз повинно бути пролито чимало. Закінчити цю історію можна коротенько: «І жили вони довго й щасливо, та померли в один день на Страсний тиждень».

Правило п'яте, необов'язкове. Якщо ви все ж таки вирішили дотримуватись моїх правил, можете обмежитись першим.

Два відомих професора – орнітолога поверталися з ранкової екскурсії. Полуднева спека вже закралася під розкішні крони дерев нерясного лісу, спів зморених задухою птахів змовк, палахкотіюче сонце засліплювало очі. Однак обидва старі виглядали вельми свіжими, жваво вели малозрозумілу нам бесіду, часто вживаючи жахливі терміни, латину та смачні слівця, які укорінилися в їх лексиконі ще з студентських років.

Їжачки невигадливих зачісок, що вилискували поважною сивиною, гостренькі огрядні бороди, високі лоби, порізані дрібними поперечними зморшками, худорляві шиї з навішуваними на них біноклями та фотоапаратами й шмигляючі в усі боки виразні очі робили старих майже невідмітними одного від другого.

Спритно видряпившись по схилу піщаного узгір'я, Олександр Вікторович Облаков першим виявив нагоду.

– Колего! – скрикнув він захоплено, – Дивиться, Володимире Іллічу, Ви бачите?

– Так, Олександре Вікторовичу, я її ще раніше помітив, майже біля самого підніжжя узгір'я, – спокійно промовив професор Бараєв.

– Кого її? – здивовано запитав Облаков.

– Ну як же. За сто метрів на північний схід на сухій самотній тополі я бачу молоду самку вухатої сови.

Професор Облаков на мить сторопів. За сто метрів на північний схід на сухій самотній тополі він чітко бачив звичайного сича.

– Колего, – співучо простягнув Облаков. – це ж самець звичайного сича. Зверніть увагу на його характерну посадку. На те, як він головою крутить, нарешті.

– Мій друже, ви трохи помилилися, – з ледь помітним закидом промовив Володимир Ілліч. піднімаючи бінокль до очей. Ви подивиться на вушки, вушки-то як явно стирчать. А кігті? Де ви бачили такі кігті у сича?

– Колего, – нервово заїкуючись від налинувшего хвилювання, запитав Облаков, також розглядуючи предмет спору у бінокль. – Яке у вас збільшення?

– Дванадцять крат, – горділиво відповів Бараєв.

– Отож, Володимире Іллічу, отож. З вашим-то збільшенням, – і він співчутливо махнув рукою. – не те що у лісі, у жіночому гуртожитку нема чого робити. Ви на дзьоб подивиться. Ви звернули увагу на дзьоб?

– Та що дзьоб? Що дзьоб? Ви що не бачите, дорогий Олександре Вікторовичу, що у цього птаха очі світло-жовті? Ви у якому університеті навчалися?

– Ну, знаєте, Володимире Іллічу, – навмисно ростягуючи слова, уїдливо сказав Облаков, я бачу, розбираєтесь ви у нічних хижаках, як моя друга теща в еволюції гризунів.

– Що? – спалахнув Бараєв. – Це я не розбираюся? А хто, по-вашому, написав монографію про північну сову? Хто захистив докторську дисертацію з орнітофауни Нижнього Поволжя? І хто читав лекції з зоології хребетних у нашому університеті нещодавно?… Гм, я не розбираюся… Подумаєшь, фахівець вишукався!

– Що ви в мене пальцем тикаєте? – образливо вигукнув Облаков. – Я автор сімнадцяти статей та двадцяти одного тезіса щодо хижих птахів!.. Та друкуюся, серед іншого, в авторитетних журналах.