Володимир Горбань - Легенда про Сокола

В її елегантній червоній сумочці заграла усім відома та улюблена багатьма французька пісня «Бабине літо» у виконанні Джо Дассена. Оксана зупинилася, витягнула мобільний телефон, увімкнула його та, притиснувши до вуха, знов продовжила рух:

– Алло, Дмитре Іллічу!.. Я зараз знаходжуся на Хрещатику у підземному переході.. так, я ближче до вечора обов’язково з’явлюся у редакції…так, звичайно, я пам’ятаю…так, обов’язково усе зроблю. Не хвилюйтеся, Дмитре Іллічу… Гаразд, усього вам доброго, до зв’язку.

Оксана Сущенко, висока, струнка сіроока білявка двадцяти дев’яти років від народження другий рік працювала в одному з дуже відомих українських журналів, де писала в основному статті та інтерв’ю з представниками богеми на гламурні теми, які стали досить популярними серед молоді та студентів. Але, така журналістика їй вже чимало набридла…

Знову задзвонив телефон.

– Алло, Наталко! Так, я вже підходжу…я вже зовсім близько. Вже у підземному переході на Хрещатику. Що?! Ну, ти даєш!.. Звичайно, почекаю… Добре, не метушися… добре….Я тебе теж… цьом, цьом…

Наталка Кравченко – однокласниця та колишня сусідка по будинку. А ще вона – подруга днів суворих, а також співрозмовниця, радниця, співтрапезниця та іноді жилетка для дуже мокрих та гірких дівочих сліз…

Люди туди-сюди хапливо рухалися у підземному переході. Вони поспішали. Вони завжди кудись поспішають. Вони мимоволі штурхаються, самі ухиляються від штовхань, при цьому мовчать або беззлобно лаються. Але завжди швидко, напорливо, метушливо…

Знову телефонний дзвінок.

– Алло! – Оксана дуже не хотіла цієї розмови. – Так, Альберт!.. Яка тобі різниця?!. У підземному переході, на Хрещатику! У тебе щось трапилось?!. Знаєш, мені вже набридли оці твої слиняві розмови! Зроби щось корисне!.. Все, в мене немає часу! Я поспішаю, розумієш мене? Буду пізно… не нервуй мене! Потім про це поговоримо!

Оксана відключила телефон.

Альберт Красовський – це її чоловік. Високий, стрункий тридцятирічний інтелігентний брюнет із заможній родини, випускник Інституту міжнародних відносин. Оксана вийшла на нього заміж три роки тому. Мамина подруга наполегливо радила. Та і вік вже піджимав. Альберт красиво залицявся. Дарував квіти, коштовні подарунки, катав на «Мерседесі», водив у найкращі ресторани. Чого ще, здавалось би, потрібно красивій дівчині для красивого життя? Шлюб? Ну, щасно вийшла заміж…а через рік заскиглила від нудотного сімейного життя… потім і зовсім збігла на роботу. Альберт виявився холодним, нудним та чужим… як зварювальний апарат…

Оксана вийшла з підземного переходу і не поспішаючи попрямувала до кав’ярні, де вони з Наталкою домовилися зустрітися, перекусити, випити кави та побалакати. Наталка затримувалася. В неї купа власних серцевих проблем. Їй потрібно терміново обирати: Ігор чи Богдан. У Ігоря бізнес, у Богдана серйозний кар’єрний зріст. Наталці вони обидва не подобаються, але їй час вже насправді удруге заміж… А хочеться веселого, легкого у відношеннях, надійного. У Наталки дитина чотирьох років, син. Володька від Володьки, першого чоловіка…

Оксана увійшла в кав’ярню, по крутим та вузьким сходам, спираючись рукою на бильця, піднялася на другий поверх, де в маленькому та затишному залі розташовувалось декілька столиків. Грала тиха заспокійлива музика. Відвідувачів було небагато. Оксана вибрала крайній столик біля вікна. Кінець вересня, день вже хилився до вечора, і якийсь незрозумілий сум украй переповняв душу…

До її столика підійшов високий симпатичний хлоп – офіціант у фіолетовому форменому піджаку з мідними ґудзиками в два ряди й у синіх вузьких брюках.

Чарівно посміхнувшись, він запитав приємним голосом:

– Мадам вже готові зробити замовлення?

«Мадам», – подумала Оксана: «Хіба я для нього мадам? Хіба я так старечно виглядаю, трясця мені?! Адже я старіше за цього хлопчика максимум років на десять. Ось так непомітно та швидко назавжди минає молодість…»

– Мені, будь ласка, каву «Амерікано» без вершків і без цукру. Я чекаю подругу. Потім ми зробимо справжнє замовлення.

– Добре, – так само мило посміхаючись, красивим оксамитовим голосом промовив офіціант і видалився граціозною ходою.

«Мадам… знав би він, цей юнак, яка я мадам! Знав би він, бовдур, як я можу ось таким хлопчикам паморочити голову… вірніше могла. Та і зараз напевно зможу!»