Володимир Горбань - Легенда про Сокола

Оксана вийняла з сумочки косметичку. А з неї витягнула невеличке складане дзеркальце. Подивилася у нього. Чисте променисте обличчя, світла ніжна шкіра. Густе біляве, злегка хвилясте волосся до плечей, високе чоло без жодної зморшки, витончені брови дугою, довгі пухнасті вії, величезні сірі очі, тонкий прямий ніс, соковиті чуттєві вуста, маленька кокетна родимка з правого боку, витончене підборіддя… ні, вона ще зовсім нічого! Вона ще здатна не просто подобатися чоловікам! Вона здатна заганяти їх у почервоніння, кидати у спеку, губити розум… вона… та вона…

– Привіт, Оксано! – пролунав привітний голос за спиною. – Привіт, подруго! Я як завжди трохи спізнилася…

Це була Наталка Кравченко. Штукарка Наталка. Єдина близька подруга…

Після народження сина, вона помітно погладшала. Але ця жіноча гладкість, здається, була їй на користь. Надавала особливого шарму, особливої чарівності. Ґоґотуха та кокетка від природи, але не писана красуня, Наталка легко йшла життям, з завзяттям хижачки завойовуючи чергові чоловічі серця, особливо не жалкуючи про невдачі та промашки, які, чесно кажучи, властиві усім людям. Але різні люди по-різному сприймають та переживають не кращі миті свого життя. Деяких, наприклад, Альберта Красовського, навіть невеличкі пустощі часто могли довести до жахливої депресії…

Щойно з’явився офіціант. Подруги замовили салат «Цезар», апельсиновий сік та каву.

– А він нічого, оцей хлопчик, – Наталка кивнула головою у бік студента, що пішов, – досить собі гарненький. Такий мальовничий красень міг би собі і більш престижну роботу знайти.

– Він, мабуть, студент, – посміхнулася Оксана, витягнула з синьої пачки довгу тонку сигарету і, підпаливши її, додала. – Він тут, скоріш за все, просто підробляє. Для Європи це нормально. А потім він закінчить свій інститут або університет…і стане великим начальником… або крутим бізнесменом. У цього хлопця добре майбутнє!

У залі залунала надзвичайна мелодія, Шарль Азнавур співав французькою про вічне кохання..

– А що в тебе, подруго? – Наталка теж запалила. – Знов проблеми з Альбертіком?

– Та ну його. Навіть казати про нього не хочу! Дістав! Розумієш, дорослий чоловік, перемахнув вже три десятки, а все ще ніяк не може визначитися у житті. Він все ще перебуває у пошуках себе, свого призначення… цілими днями лежить на дивані та жує шмарки. Просто, у людини нема серйозних проблем. І ніколи не було…

– Ну і що? Дядя в нього при великій посаді та при величезному бізнесі. Гроші є. Положення теж. Чого страждати?

– Та, розумієш, – Оксана загасила у попільничці сигарету, – хочеться бути заміжньою за справжнім чоловіком! Щоб займався справжньою чоловічою справою… тяжкою, конкретною, рисковою! Щоб якщо кохав, то до смерті! Щоб прибив на місці, якщо зраджу його! Щоб…

– Тоді тобі треба було виходити заміж за якого-небудь контуженого майора, – посміхнулася Наталка, – а не за метросексуала та аристократа з дипломом журналіста-міжнародника.

– А ну його, – Оксана відчайдушно махнула рукою, – давай сьогодні нап’ємося?! Замовимо пляшку кон’яку… і додому припремося на бровах..

– Я не можу сьогодні, – Наталка загасила сигарету та з апетитом наринулася на салат, – у мене за пару годин побачення з Ігорем.

– Щаслива ти!

– Ага, щаслива, – посміхнулася Наталка, – він ще не відає, що в мене є син. Навіть не знаю, як йому про це розказати.

– Я теж не можу…

– Чого не можеш?

– Напитися сьогодні не можу! Обіцяла шефові ввечері в редакції з’явитися, Ось так – біда… останній день вересня… п’ятниця… наймиліша справа – напитися. Наталко, от скажи мені, чому ми не вільні люди?! От скажи мені, чому я не можу сьогодні напитися, ангажувати ось цього гарненького молодого студента – офіціанта та поїхати з ним на всю ніч до Південної Борщагівки в порожню бабусину квартиру?!

– А як же ж Альбертік?! – розсміялася Наталка.

– Та нехай йде він… на хутір метеликів ловити!

– Ти його зовсім не кохаєш?!

– Не знаю…

– Тоді, – Наталка припинила жувати, серйозним поглядом подивилася на Оксану та неголосно промовила, – тоді віддай його мені…

– Кого? – сторопіла Оксана.

– Його… Альбертіка.

– Ти це серйозно? – тут вже Оксана не втрималася та голосно розсміялася. – Навіщо тобі мій слізомий?! Забирай! Забирай його разом із його вічно незадовільною матусею, дядечком-мільйонером, квартирою у центрі Києва, автомобілем на заздрість усім, з його нудністю та комплексами неповноцінності! Забирай! – Оксана не могла зупинити сміх. Сміх нервовий та дуже невеселий.