Марк Леві: Між небом і землею

Цієї світанкової хвилини панує тиша. Темніють згаслі вітрини, кілька волоцюг іще сплять на лавках. Охоронець паркінгу дрімає у своїй вартівні. «Тріумф» пожирає асфальт у ритмі руху важеля перемикання передач. Світлофор горить зеленим, і Лорен сповільнюється до другої швидкості, аби краще розрахувати поворот на Полк-стрит – одну з чотирьох вулиць, розташованих навколо площі. Убрана в хустину замість шолома і сп’яніла від емоцій, вона здійснює крутий віраж перед величезним фасадом будівлі «У Мейсі». Бездоганна крива; шини легенько поскрипують, долинає дивний шум, ритмічні постукування – усе відбувається дуже швидко, – і вже вони сплітаються, плутаються, розсипаються.

Раптовий удар! І час завмирає. Кермо й колеса більше не розуміють одне одного, зв’язок остаточно втрачено. Машина летить убік і ковзає по ще вологому шосе. Обличчя Лорен напружується. Її руки стискають аж надто слухняне кермо, ладне безкінечно обертатись у порожнечі, яка ставить хрест на цьому дні. «Тріумф» продовжує їхати, час, здається, знову віднаходить свій ритм, а тоді раптом потягується, ніби від довгого позіхання. У Лорен іде обертом голова, але насправді це весь навколишній світ крутиться із запаморочливою швидкістю. Машина уявила себе дзиґою. Колеса різко б’ються об тротуар, капот підскакує і, врізавшись у пожежний гідрант, продовжує задиратися до неба. Останнім зусиллям автомобіль обертається навколо своєї осі та виштовхує водійку, що враз стала заважкою для таких піруетів, які кидають виклик законам гравітації.

Тіло Лорен здійнялося в повітря, перш ніж упасти на фасад універмагу. Велетенська вітрина вибухає та осипається килимом зі скалок.

Скляне простирадло приймає тіло молодої жінки, що спершу котиться по землі, а тоді завмирає. Скуйовджене волосся сплелося з уламками. А старенький «тріумф» закінчує гонитву і заразом свою кар’єру, перевернувшись на спину на тротуарі. З черева автівки здіймається пара – і машина віддає свій останній подих. Остання примха старої англійки.

Лорен лежить, нерухома і тиха. Риси її обличчя спокійні, дихання повільне й рівномірне. Здається, напіввідкритий рот злегка всміхається. Очі заплющені, неначе дівчина спить. Довге волосся облямовує обличчя, а права рука впала на живіт.

Охоронець паркінгу кліпає очима у вартівні. Він усе бачив. «Як у кіно, але цього разу насправді», – скаже потім він. Чоловік підводиться, вибігає надвір, але опановує себе та повертається. Він гарячково знімає телефонну слухавку й набирає 911. Кличе на допомогу – і та вже вирушає.

Їдальня в лікарні Сан-Франциско – це величезна зала, підлогу якої вкрито білими кахлями, а стіни пофарбовано в жовтий колір. Багато прямокутних формайкових [4] Формайка – назва міцного жаростійкого пластику, що використовується для покриття кухонних меблів. столиків розташувалися вздовж центрального проходу, що веде до автоматів з їжею у вакуумній упаковці та напоями. Лікар Філіп Стерн спав, умостившись на одному зі столів. Він тримав у руках чашку холодної кави. Трохи далі гойдався на стільці його колега, витріщаючись у порожнечу. У глибині кишені Стерна задзеленчав пейджер. Він розплющив око й невдоволено гмикнув, поглянувши на годинник. За п’ятнадцять хвилин мала завершитися його зміна.

– Це неможливо! Не щастить же мені. Френку, зв’яжися з оператором.

Френк схопив телефон, що висів просто над ним на стіні, вислухав повідомлення, поклав слухавку й повернувся до Стерна.

– Підводься, старий, є справа для нас. Юніон-сквер, код три, здається, щось серйозне…

Обидва інтерни з відділення швидкої Сан-Франциско встали й рушили до санітарного боксу, де на них уже чекала машина із заведеним двигуном та увімкненими блимавками. Два короткі сигнали сирени ознаменували від’їзд другої бригади. На годиннику – за п’ятнадцять сьома, і Маркет-стрит порожня. Карета швидкої повним ходом летить крізь світанок.

– А гарна ж погода сьогодні буде, хай йому грець.

– На що ти скаржишся?

– Я дохлий, тож пролежу весь день і не скористаюся нею.

– Повертай ліворуч, рушаймо під «цеглу».

Френк послухався – і карета виїхала на Полк-стрит у напрямку Юніон-сквер. А тоді колега гукнув:

– Ну ж бо, тисни на газ, я їх бачу.

Прибувши на велику площу, інтерни насамперед помітили кістяк старого «тріумфа», зігнутого над пожежним гідрантом. Френк вимкнув сирену.

– Ти поглянь, ще й влучив, – зауважив Стерн, вискакуючи з карети швидкої.