Світлана Талан - Сафарі на щастя

«Фу! Підлиза! – вирішила Марусина. – Ростик такій уже давно дав би підсрачника!»

Після другого уроку вчителька сказала, що потрібно провітрити клас, і Марусина вийшла на перерву в коридор. Вона стала біля вікна, і до неї підійшла Оля.

– Це тобі! – дівчинка протягнула карамельку.

– Дякую! – сказала Марусина.

Вона не любила такі цукерки, але обіцяла мамі в школі бути чемною, тож відмовляти було незручно, і Марусина взяла карамельку. Вона не мала що дати Олі. Коли збиралася до школи, то мама поклала в портфелик одне яблуко й наказала на перерві його з’їсти. «Якщо віддам яблуко Олі, то не виконаю мамине прохання», – подумала Марусина і смачно відкусила великий шматок.

– Привіт, першокласнице! – почула вона голос Ростика і зраділа. – Як справи у школі? Подобається?

– Ще не зрозуміла, – відповіла дівчинка.

– Дай вкусити! – сказав Ростик, кинувши погляд на яблуко.

Не встигла Марусина й рота розтулити, як хлопчик з її руки відкусив більшу частину яблука і почав ним хрумати, як кріль. Для Ростика їй не було шкода нічого, тож Марусина запитала, чи ще хоче.

– Ага! – сказав він і знову впився міцними зубами в яблуко.

Після цього Марусині залишився маленький шматочок, який вона швиденько доїла. Продзвенів дзвоник, і школярі зайшли в клас та сіли за парти. Учительки ще не було, коли двері прочинились і заглянув Ростик.

– Малюки, якщо хтось образить Марусину Бойченко, буде мати справу зі мною! – сказав він і показав кулака.

Марусина гордо випрямила спину, підвела вгору голову й повільно окинула зверхнім поглядом своїх однокласників: дивіться, мовляв, який у мене старший захисник!

Додому Марусині вдалося повернутися з чистими й навіть не подертими колготками, щоправда, бантик таки сповз із волосся і його довелося покласти в портфель. Коли батьки прийшли додому, то Марусина вже встигла перевдягнутися й повісити форму в шафу, за що отримала похвалу.

– Тобі сподобалося в школі? – запитав батько.

– Перерви подобаються, – відповіла дівчинка.

– А уроки? – поцікавилася мати.

– Суцільна нудьга, – відповіла дівчинка. – Маю вчити букви, коли їх знаю.

– Але ж не всі дітки вміють читати, – зауважила мати.

– То вони будуть навчатися, а я нудьгувати?

Мати пояснила, що незабаром почнеться вивчення нового матеріалу, і їй не доведеться нудьгувати.

– Поживемо – побачимо, – сказала Марусина по-дорослому й зітхнула.

– Сьогодні було свято, яке ти запам’ятаєш на все життя! – підсумувала мама, а дівчинка подумала, що нічого такого особливого вона не запам’ятала.

– Завтра вже не буде свята? – запитала Марусина.

– Ні. А що? – мама поглянула на доньку.

– Тоді бантик не потрібний? – з надією запитала дівчинка.

– Він тобі не подобається?

– Я його ненавиджу! Можна заплести мені кіски?

– Гаразд! – погодилася жінка.

Здавалося, лише недавно Марусина йшла до першого класу, а вже закінчила п’ятий. Стільки часу вона чекала, поки Віра звільнить місце від своїх речей у шафі, щоб зайняти її полички, а тепер, коли сестра почала готуватися до від’їзду, Марусина засумувала. Вона завжди ображалася на Віру за те, що та не дозволяла їй гуляти зі своїми подружками, ставилася до неї, як до маленької, не розказувала свої дівчачі секрети. Ніби намагаючись надолужити втрачене спілкування, Віра не відпускала від себе Марусини вже кілька днів.

– Я буду навчатися в місті! – радісно говорила Віра, перебираючи свій одяг. – Уявляєш, Марусино, скільки там людей, машин, усі кудись поспішають, і я буду серед них – частинка того гамірливого натовпу!

– Щаслива! – видихнула Марусина.

– Буду жити в гуртожитку.

– Везуча!

– Але раз на місяць приїжджатиму в село, тож не сумуй за мною! Потім отримаю диплом і стану вчителькою! Ух! Аж дух спирає, коли подумаю! Ти також підеш до педагогічного? Маєш піти, бо в нас – династія вчителів!

– Не вирішуйте за мене! – огризнулася дівчина. – Я ще не вирішила, ким стану, а ти «династія, династія»!

– У тебе є ще час подумати, – погодилася Віра й порадила поменше крутитися перед дзеркалом. – А ще не бігай за тим Ростиком, не рівня він тобі.

– Що?! За Ростиком? Тю! Потрібен він мені, як собаці п’ята лапа! – занадто емоційно промовила Марусина.

– А то я сліпа! Аж п’яти обсцикуєш! Ти бачила, які в нього дівчата?

– Які?

– Кра-су-ні! А ти хто? Мале дівча, у якого навіть цицьки ще не виросли!

– Та ну тебе! – психанула Марусина і пішла у двір.