Світлана Талан - Сафарі на щастя

– Я буду льотчиком! – з гордістю промовив хлопчик.

Біля двору вони попрощалися до вечора.

– Не забудь про яблуко! – нагадав Ростик.

– Я не дурна! Не забуду, – сказала на те Марусина.

Коли дівчинка повернулася додому, то побачила бабусю й одразу кинулася до неї в обійми. Жінка не стала чекати вечора, одразу віддала онучці подарунок – теплу жилетку в різнокольорових смужках спереду, яку зв’язала саморуч. Надвечір приїхала тітка з дівчатками, і Марусина отримала від Орести подарунок.

– Я навчаюся в третьому класі, тому вже доросла, щоб гратися ляльками, – сказала Ореста, подарувавши Марусині свою улюблену ляльку з довгим волоссям, яке можна розчісувати гребінцем.

Марусина подякувала і з жалем подумала, що наступного року піде до школи й тоді доведеться також комусь віддавати свої іграшки.

Надвечір зайшли сусіди всією родиною. Дядько Василь, високий, із блискучою лисиною, тітка Ірина, яка пахла парфумами, та Ростик у білосніжній сорочці.

– Ми до вас ненадовго, – одразу повідомив дядько, – лише привітати зі світлим святом Різдва.

– Як це?! – здивувалася Марусинина мати. – Ми гадали, що посидимо за столом усі разом.

– Чекаємо на поважних гостей, – сказала тітка Ірина, – маємо, так би мовити, «тримати марку».

Марусина не знала, яку там марку має тримати сусідка, але засмутилася, що не буде в них Ростика. Сусіди привітали зі святом, подарували батькам пляшку шампанського, баночку кави, пачку чаю, а Марусині – білі колготки.

– Будеш до школи ходити – носитимеш, – сказала тітка Іра.

Марусина, звичайно, любила отримувати подарунки, але білі колготки! «Це ж доведеться взагалі нічого не робити, щоб вони були чисті!» – подумала дівчинка, подякувавши.

Марина Олександрівна привітала сусідів, віддала їм невеличкий пакуночок, а Ростикові подарувала коробку цукерок.

– Прийдеш до мене, і ми разом з’їмо! – шепнув хлопчик Марусині й підморгнув, щоб ніхто не помітив.

До того, як сусіди пішли, Марусина встигла всунути в Ростикову кишеню торохкітливе зелене яблуко.

– Тату, а чому дядько Василь лисий? – запитала Марусина.

Батько розкладав стіл, коли почув питання доньки, і не одразу відповів, тож їй довелося повторити.

– Чому люди бувають лисі? – допитувалась Марусина, бо саме це питання почало її мучити.

– Люди, доню, бувають лисі тоді, коли або занадто розумні, або дуже дурні! – відповів батько.

– Романе, ну що ти таке дитині розказуєш?! – дорікнула йому жінка, покриваючи стіл білою вишитою скатертиною.

Марусина вийшла в іншу кімнату й задумалася.

«Діма – дурний, тому він і лисий, з ним усе зрозуміло, – розмірковувала вона, – але про дядька Василя не можна сказати, що він занадто розумний. Сказати, що дурний, також не можна – то який він тоді?»

За вечерею Марусина відволіклася від розмірковувань, але наступного ранку пішла до Ростика. Вона мала для себе з’ясувати, чому дядько Василь лисий. Дівчинка спостерігала за чоловіком, дивилася на його блискучу лисину на маківці, але так і не змогла отримати відповідь на питання, яке не давало їй спокою.

Перше вересня, коли Марусина пішла до школи, стало для неї справжнім випробуванням. Дівчинку турбували білі колготки, які мали цілісінький день залишатися чистими, що було майже неможливим. А ще той великий бант, який мама зранку причепила їй на маківку! З ним не можна було крутити головою в різні боки, бо він так і норовив сповзти з волосся. Марусина мала таке відчуття, ніби їй на голову поклали качан капусти, з яким вона мусить ходити цілий день. Дівчинка до останнього сподівалася, що їй батьки куплять нову форму, але вийшло, як завжди: довелося доношувати одяг за Вірою.

– Вірці щастить, – нила вона напередодні, – завжди все нове має, а мені за нею доношувати!

– Після школи поїду в місто на навчання, тож і тобі купуватимуть новий одяг, – намагалася втішити дівчинку сестра.

– Коли це буде?

– Не встигнеш і оком кліпнути!

– Швидше б ти вже поїхала! – вередувала дівчинка. – Я тоді твою шафу займу. Можна?

– Тоді буде можна! – запевнила Віра.

Радували Марусину хіба новенькі зошити, олівці та портфель, які їй дісталися прямісінько з магазину. Дівчинка стояла на лінійці, не розуміла, що каже директор у мікрофон, і розмірковувала про те, куди вчителька подіне стільки квітів, бо кожен учень тримав у руках букет. «Напевно, згодує корові або козі», – вирішила Марусина.

Парти та підлога в класі пахли фарбою, велика дошка на стіні, крейда, якою можна писати, – усе це Марусині сподобалося, і дівчинка подумала, що в школі не так і погано. Вона була невисокого зросту, тож учителька посадила її за першу парту, поруч із дівчинкою в окулярах, яку звали Олею. Після другого уроку Марусина вже знала, що дружити з Олею не буде, хіба що спілкуватися на перервах. Сусідка по парті їй зовсім не сподобалася: вона заглядала вчительці в рота так, ніби звідти мало вилетіли щось надзвичайно цікаве, підносила руку ще до того, як учителька до кінця ставила питання.