Світлана Талан - Сафарі на щастя

– Подивимось! – жартома відповів хлопчик.

Марусина, погулявши сходинками, згадала, що їй час додому.

– Ти рукавичку свою знайшла? – запитав Ростик.

– Де я її знайду, якщо сиджу вдома під замком? Це ще мама не знає, а як дізнається, то й за рукавичку мені влетить!

– Ти ж казала, що бабуся зв’яже тобі таку саму, – нагадав хлопчик.

– Коли це буде?

– Давай я тобі свої віддам! – запропонував Ростик.

– І що я вдома скажу?

– Скажеш, що ми помінялися рукавичками!

– А ти своїм що скажеш?

– Скажу, що загубив. Мені нічого не буде!

– Давай! – погодилася дівчинка.

Цього разу Марусині пощастило: вона встигла повернутися додому раніше за батьків і похвалилася, що поводилася добре.

Родина Бойченків готувалася до Різдва. Мати, Марина Олександрівна, дістала з холодильника баночку майонезу та зеленого консервованого горошку, які берегла до свята; батько, Роман Семенович, робив нарізку для олів’є. В хаті приємно пахло тушкованою картоплею та м’ясом: у духовці смажилася гуска. Марусина не мала чим зайнятися, тож прислухалася до розмови батьків. Вони чекали на двоюрідну материну сестру, яка мала приїхати разом із Вірою та своєю донькою Орестою. Марусина не дуже скучила за рідною сестрою: та була старшою і ставилася до неї, як до маленької. Часто Віра змушувала виконувати за себе роботу, яку їй доручали батьки.

– Якщо не зробиш, то зачиню в хаті й не пущу гуляти! – зазвичай так погрожувала Віра сестрі.

– А я татові розкажу! – огризалася Марусина.

– А я тебе наб’ю! Ти не доведеш, що я тобі зробила! – казала сестра й показувала язика.

У такі моменти Марусина по-справжньому жалкувала, що менша за сестру і не може дати їй здачі. До того ж, Віра ніколи не брала її з собою, коли йшла з подружками гуляти. Марусині дуже хотілося послухати розмови старших дівчаток, але не вдавалося. Їй було образливо, бо навіть сусід Ростик, який був старший за неї, дозволяв гратися зі своїми друзями, а Віра не така.

«Вона капосна! Краще б у мене була менша сестричка! – подумала Марусина і зітхнула. – Добре, що Ореста приїде, з нею можна буде погуляти!»

Марусина підійшла до батька, притулилася до його спини.

– Чого сумуєш, доню? – запитав він.

– Не знаю, – відповіла дівчинка.

– Щоб не тинятися без діла, краще б сходила до магазину та принесла буханець хліба, – озвалася мати. – Гостей буде багато, ще й сусідів запросила на вечерю, може не вистачити на всіх, а хліб у магазині сьогодні швидко розберуть.

– Може, я сам би сходив? – запитав батько.

– Тобі аби не допомагати! – незле дорікнула жінка. – Марусина вже не маленька, нехай іде.

Донька вдягнулася й вийшла з хати. Вона вже не раз ходила сама до магазину. Дівчинка не жахалася собак, яких могла зустріти дорогою, але побоювалася Діму. Це був товстий лисий дурнуватий дядько, який нікого не ображав, але все одно Марусина його боялася. Щоразу, коли чоловік бачив дівчинку, усміхався беззубим ротом, підбігав до неї і, гигикаючи, гладив її по голівці й давав цукерку. Діма часто вештався біля магазину, де покупці пригощали його солодощами, печивом чи булочкою, а потім він свої смаколики роздавав дітям. Марусина не хотіла віч-на-віч зустрітися на вулиці з Дімою, тож зайшла до сусіда. На її стук виглянув Ростик.

– Тобі не треба сходити в магазин? – запитала його Марусина.

– Ні. А що?

– Я йду по хліб.

– Сама боїшся?

– Ні.

– Не бреши! Бздиш, бо боїшся Діми! – випалив хлопчик і посміхнувся.

– Зовсім не боюся! – сказала Марусина й надула губи. – Хочеш, я тобі яблуко дам? – дівчинка вхопилася за рятівну думку.

У сусідів були різні яблука, але не такі, що подобалися Ростику. Марусина знала, що хлопчику смакували зелені яблука, які восени засипали в погріб прямісінько на картоплю, вони долежувалися, достигали і взимку ставали надзвичайно смачні.

– Те, що торохтить? – Ростик хитро примружив очі.

Якщо яблуко потрусити, то всередині торохтіли зернятка. Так Марусина з Ростиком завжди робили: спочатку трусили яблука, прислухаючись, чиє торохтить гучніше, а потім їх гризли.

– Так, те, що торохтить! – пообіцяла дівчинка.

– Я зараз! – сказав Ростик і гайнув одягатися.

Діми біля магазину не було, але Марусина не шкодувала яблука, яке пообіцяла сусідові. Дорогою додому дівчинка запитала, чому Ростикового батька називають Феодал, коли їхнє прізвище Феоділь.

– Та звідки я знаю? – стенув плечима хлопчик.

– Коли ти станеш дорослим, також будеш Феодалом?