Світлана Талан - Сафарі на щастя

Коли Ростик побачив Марусину, що стояла навколішки, засунувши голову між бильцями, розсміявся.

– І як ти це зробила? – ще сміючись, запитав він.

– Чого ржеш?! Не бачиш, що в мене горе? Краще допоможи звідси вибратися, поки батьки не повернулися! – попросила вона.

Як не намагався Ростик звільнити Марусину з пастки, йому це не вдалося.

– Іди до мами в школу, попроси допомоги, бо я тут і помру! – знову розплакалася Марусина, зрозумівши, що самотужки їй не впоратися з проблемою.

– Я швидко! – пообіцяв Ростик і помчав до школи.

Марно батько намагався руками розвести залізні прути й звільнити доньчину голову.

– Усе! Я помираю! – верещала перелякана Марусина.

– То навіщо ти пхала туди голову?! – дорікнула мати.

– Я не знаю!

– Не кричи на дитину, – попросив батько, – я зараз розпиляю прут і звільню тебе, дитинко! – сказав доньці.

– І треба ж до такого додуматися! – сплеснула мати руками.

– Я не винна! – плакала дівчинка.

– То, виходить, що я тобі голову туди засунула?!

– Я не винна! – повторило дівча. – Туди голова добре влізла, а потім вуха в мене виросли, тож назад не вилазить!

– Отакої! – всміхнулася жінка. – То, значить, вуха виросли?

– Так! Ти ж сама казала, що я швидко росту, – сказала, схлипнувши, Марусина, – то й вуха швидко виросли! – і знову заплакала.

Коли Марусина опинилася на волі, то одразу побігла до себе в кімнату і сховалася під ковдрою. Вона чула, як зайшла мама і сказала, що тепер вона не піде гуляти на вулицю до самого Різдва.

– Щоб знала, як добре поводитися! – сказала жінка і вийшла.

Наступного дня, коли Марусина лишилася вдома сама, вона вирішила взагалі нічого не чіпати й дивитися лише у вікно. Повз будинок пробігав Ростик, і Марусина помахала йому рукою. За мить хлопчик був у неї.

– Мала, ти чому така сумна? – запитав він.

– А ти як думаєш? Ви бігаєте, гуляєте, а я маю сидіти сама в хаті.

– Не хочеться бути вдома?

– Ні.

– То ходімо до мене!

– Мені не можна!

– Та ніхто ж не дізнається! – сказав Ростик. – Моїх батьків немає, твої також у школі. Поки вони повернуться, ти вже будеш удома.

Дівчинка замислилася. Їй завжди подобалося бувати в будинку сусідів. У хаті Марусини лише невеличка кухня, кімната батьків з телевізором і диваном-книжкою та її з Вірою невеличка кімнатка. А в сусідів великий будинок на шість кімнат, і в Ростика є своя. Але найбільше подобались дівчинці сходи на другий поверх, якими вона ходила безліч разів. Ними можна було піднятися вгору, на другий поверх, а там – балкон, з якого цікаво дивитися вниз. Якось вони з Ростиком стояли на балкончику і плювали звідти, намагаючись поцілити в півня. Зробити це їм не вдалося, але їх за таким непристойним заняттям застукала тітка Іра й заборонила туди виходити. Але залишалися сходи зі справжніми поручнями, за які можна було триматися рукою.

– То йдемо до мене чи так і будеш тут киснути? – запитав Ростик.

– Ходімо! – відповіла дівчинка й пішла вдягатися.

Біля порога Марусина одразу зняла взуття. У будинку сусідів повсюди килими: і на стінах, і на долівці, і в усіх кімнатах. Обережно ступаючи по м’якому настилу, Марусина з другом одразу піднялися на другий поверх. Кімната Ростика була великою, як дві Марусининих. Уся стіна завішана полицями, де Ростик виставляв свої машинки та літаки.

– Ось ця нова! – похвалився він, демонструючи поповнення колекції. – Це мені тато привіз зі столиці!

– Гарна! – зітхнула Марусина.

– Хочеш, нові книжки покажу? Там є про літаки! – запропонував Ростик.

– А про ляльок немає?

– Я що, дівча? – всміхнувся він.

– Можна походити сходами? – попросила дівчинка.

– Скільки завгодно!

Марусина повільно, тримаючи високо голову, спустилася сходинками, зупинилася біля дзеркала, поправила волосся і знову пішла вгору, уявляючи, що на ній довга синя сукня і туфлі на тонких високих підборах.

– От якби в нас так було! – захоплено промовила вона.

– У вас так не буде.

– Чому? – здивовано запитала вона, зупинившись на сходинці.

– Бо мій батько – голова колгоспу, а твої – вчителі.

– І що?

– У них зарплата маленька, – пояснив хлопчик.

– Ти також станеш головою колгоспу, коли виростеш?

– Ні. Я буду льотчиком!

– А мене покатаєш на літаку?

Ростик замислився.

– Не знаю, чи мені дозволять, – серйозно промовив він, поморщивши лоба.

– А ти одружися зі мною, і тоді тобі дозволять, – усміхнулась Марусина.