Лоран Гунель - І знайдеш ти скарб у собі

– Гойдалка його цікавить більше, ніж я, – зі сміхом сказав старий. – Як доїхали?

Аліса поцілувала батька. Поль потиснув йому руку. Кожного приїзду донька тішилася, що, попри похилий вік, батько лишається безжурним і бадьорим. Його помережане зморшками обличчя світилося. Зморшки гармонійно обрамлювали блакитні очі, а голову вкривало тонке сиве волосся.

Вони зайшли досередини й привіталися із Мадлен – матір’ю Жеремі, яка тримала в руці горнятко чаю. Поль відразу поніс багаж нагору.

– Я вже йду, – заявила Мадлен, підводячись. – Не заважатиму сімейній зустрічі.

– Та ні, лишайтеся! – запротестувала Аліса.

– Не хочу набридати балачками. Я розповіла твоєму батькові, що тривожуся за Жеремі. Знаєш, він мене дуже непокоїть…

Мадлен пішла до дверей.

– Тато вже розповів мені про це у двох словах.

На ґанку стара пані обернулася й, сумно всміхаючись, замислено подивилася на Алісу.

– А він же розривався між любов’ю до Бога і до тебе… Він тебе, знаєш, боготворив! Якби ж вибрав тебе, зараз би все було гаразд.

Спантеличена Аліса мовчки дивилася жінці вслід.

– Люба, будеш чай? – гукнув батько із вітальні.

– Іду-іду.

Тим часом у голові в Аліси стрімко проносилися картинки. Минулі роки, туманні спогади. Жеремі таки намагався закрутити з нею, щоправда, доволі незграбно. Вона не гралася з його почуттями, не давала марної надії: цінувала їхню дружбу, але між ними не могло бути більшого. Він ніяк не відреагував на відмову, не виявив жодної емоції, і їхня дружба справді продовжилася як ніде нічого. Вона дійшла висновку, що то було мимовільне захоплення юності, коли так легко переконати себе, ніби закохався в того, хто поруч. Аліса й гадки не мала, що він аж так її кохав. На якому етапі це трапилося? Може, саме напередодні його вступу до семінарії.

Аліса нервово прикусила губу.

Згадала кризу, яку пережила пізніше через втрату рідної людини. Власне, це сталося невдовзі після освідчення Жеремі. Але він, попри нещасливе кохання, підтримував її, вислуховував, допомагав… так, ніби нічого не сталося.

– Ось твій чай, люба, тримай.

– Дякую, тату.

Аліса машинально піднесла горнятко до губ й обпекла язик. Вона була сліпою, от у чому лихо. Сліпою до тодішніх почуттів Жеремі, а тепер – сліпою до його пригніченого стану. Вони ж регулярно бачилися на вихідних, під час її приїздів у Клюні, і вона нічого не завважила. Нічого. Через кар’єру відвернулася від найближчих друзів…

Зненацька Аліса відчула себе егоїсткою. Серце їй краялося, вона згадала, з якою теплотою він поставився до її чоловіка. Жеремі – направду святий. Тепер вона мусила допомогти йому, щось вдіяти. Байдуже що, аби йому покращало. Він на це заслуговував. І вона йому завинила.

– Куди ти мене везеш? – сміючись, питав Жеремі. – Я не звик до того, що мене викрадають із плебанії!

Маленький орендований «пежо» червоного кольору стрімко мчав автострадою, полишаючи Клюні.

– У «Ле Сен-Мартен» в Шапезі.

– Ми їдемо аж у Шапез просто, щоб пообідати?

– Пусте, це ж не на краю світу, будемо на місці менш ніж за чверть години. Там спокійно поспілкуємося, не те що в Клюні, де на кожному кроці знайомі.

– Твої до нас приєднаються?

Аліса заперечно похитала головою.

– Поль відпочиває вдома. Навчає Тео малювати – це єдине захоплення мого чоловіка, крім юриспруденції.

За кілька хвилин маленька автівка промайнула пагірчасте селище й оточені лісистими схилами виноградники. Аліса опустила шибку. У салон увірвалися дивовижні пахощі.

Вони припаркувалися на в’їзді до тихого села, вийшли з автівки й трохи прогулялися, перше ніж вмоститися на сонечку на маленькій терасі ресторану «Ле Сен-Мартена». Заклад розташувався навпроти романської церкви із прегарною квадратною дзвіницею, що здіймалася до неба. Шапез – самобутнє селище зі старими кам’яними будиночками, чимало з яких прикрашені балюстрадами й голубниками та обсаджені гліциніями або бегоніями; деякі дахи на старий лад вкриті черепицею ніжних барв.

– Часто тут буваєш? – запитав Жеремі.

– Так, доволі часто. Обожнюю цей ресторан!

Вони сіли за столик на терасі й зробили замовлення. Їм винесли біле вино. У Бургундії прийнято пити його на аперитив. Аліса підняла келих.

– За чреволюбство – гріх, що ми скоїмо за обідом!

Цокнулися келихами, й Аліса зробила ковток. М-м-м-м… божественно.

– Певно, краще за вівтарне вино?

Жеремі обмежився посмішкою.

Запала тиша.