Лоран Гунель - І знайдеш ти скарб у собі

Дванадцять.

На стільцях у перших рядах нерівномірно розмістилося всього дванадцять парафіян.

Жеремі почав месу.

Після меси Жеремі провів парафіян до паперті. Сонце заливало стару покривлену бруківку й виблискувало на середньовічних фасадах маленької площі.

Дві пані похилого віку заходилися теревенити з ним про благодійні заходи. Підійшов старенький виноградар-пенсіонер і простягнув Жеремі футляр.

– Візьміть, отче, дозвольте вам це подарувати.

У Клюні виноградар дістав прізвисько Поміщик: його легко було впізнати здалеку за величною, старомодною ходою; незмінно у твідовій маринарці з шевронами; суворе обличчя й неслухняне сиве волосся а-ля Герберт фон Караян. Старенький був майже глухим, та компенсував слабість авторитетним виглядом (щоправда, не годен був приховати доброї вдачі) й огрядністю, яка, попри невисокий зріст, забезпечувала йому показну зовнішність.

Жеремі відкрив футляр.

– Годинник?

– Не шукайте підтексту! Я просто завважив, що у вас немає годинника.

– Але це дуже гарний годинник…

– Прошу?

Приятель виноградаря Етьєнн, попри заїкання, прийшов на допомогу. Худорлявий, низенький Етьєнн мав ніжні риси обличчя, зачесане набік волосся кольору слонової кістки і найдобріший погляд. Малоймовірне приятелювання глухого й заїки було не таким гротескним, як здається: Етьєннове мовленнєве порушення особливо давалося взнаки в особистих бесідах, але трохи відступало, коли чоловік відчував обов’язок переказати щось Вікторові.

– Пан священик к… каже…, годинник… дуже гарний! – прокричав Етьєнн приятелеві у вухо.

– А, так… французький, вироблений у Франш-Конте. Одна з останніх моделей…

Етьєнн раніше працював на виноробні. За роки ієрархічна дистанція між чоловіками поступово стерлася, і на пенсії Віктор згодився навіть перейти на «ти». Поміщик нетямився через якісь дрібнички і зганяв злість на Етьєннові, але той лише посміювався, бо вмів заплющувати очі на спалахи гніву колишнього патрона. Обидва вже передали естафету наступному поколінню: старша дочка Поміщика об’єднала зусилля з Етьєнновим сином. У часи батьків вино трохи псувалося (злі язики казали, що на виноробні погано промивали діжки), але добре продавалося, адже раніше французи ще пили вина масового вжитку. Нині ж доводилося вести боротьбу за виживання. Діти багато працювали, щоб удосконалити продукт, і завдяки титанічним зусиллям досягли успіху. Вино дуже цінувалося в регіоні, але далі Макона слава не ширилася.

– Дуже мило з вашого боку, – подякував Жеремі, силкуючись говорити чимголосніше.

– Я купив його в «Прадій», що на вулиці Мерсьєр, в одного з рідкісних на сьогодні годинникарів, які ще вміють витягати й лагодити механізм…

– Доброго дня, отче, – вигукнули майже воднораз Жермена й Корнелі.

То були дві маленькі бабусенції, що зажили собі слави пліткарок – у місті їх звали «дві святоші». Жермена мала жвавий погляд і фарбоване чорне волосся, доволі великий і трохи кирпатий ніс, любила носити довгі плісовані спідниці з темного велюру й білі шкарпетки в тон кореням волосся. Корнелі губилася на її фоні через безбарвну особистість і таку саму безбарвну зовнішність: фарбоване в жовтуватий беж волосся, бежевий кардиган, бежева плісована спідниця до п’ят, бежеві шкіряні мокасини з гострими передами. Лише деколи, дозволивши собі трохи фантазії, вона могла прикрасити голову, наприклад, зеленою велюровою пов’язкою.

Жеремі привітався з жінками і, вибачившись, вернувся в церкву. Перетнув неф, окинувши поглядом порожні ряди, а зайшовши в ризницю, скинув єпітрахиль і ризу. Почулися тихі кроки й легке шурхотіння одягу. То прийшла одна з черниць, що разом із іншими сестрами жила в крилі плебанії. Він наблизився до неї і простягнув футляр.

– Продайте, а гроші роздайте бідним, – сказав він.

Сестра всміхнувшись узяла цінну річ.

Жеремі пригадав кюре з Арсу – священика XIX століття, що також віддав отриманого у подарунок годинника на благодійність. Довідавшись про це, дародавець приніс кюре другого годинника, потім ще одного, аж поки не збагнув, що кюре ніколи не зоставить подарунка собі. Тоді вирішив позичити кюре годинника й нарешті мав приємність дивитися, що той носить його. Жеремі часто думав про кюре з Арсу як про ментора.

Жеремі попрямував до вузьких гвинтових сходів дзвіниці й піднявся аж до верхівки, на майданчик під банею просто неба. Частенько сюди приходив усамітнитися, перепочити та подихати.