Марк Леві - Закоханий привид

– Це професійна рекомендація? Ти гадаєш, мені варто звернутися по допомогу? – стурбовано запитав Тома.

– Так, професійна рекомендація, але стосується вона радше твого друга-психіатра. Ти в чудовій формі, і мізки в тебе на місці. Гадаєш, я не оглянув тебе ретельно, щойно повернувся? Так, пика втомлена, але не виснажуватись у твоєму віці – це ображати саме життя. Я у тридцять п’ять років тижнями працював цілодобово – і нічого, не помер.

– Та ні, таки помер, – відказав Тома.

– Годі, прояви хоч трохи поваги. Наскільки мені відомо, я добре тримав удар. Запевняю, у тебе все добре зі здоров’ям. Якщо викличеш швидку й поясниш, що базікаєш із батьковим привидом, то тебе оглядатимуть уже в клініці Святої Анни10.

«А так же і є», – подумав Тома. Батько сприйняв його мовчання як дозвіл продовжувати далі.

– Камілла нещодавно померла, – мовив він, опустивши голову, ніби враз занурився в задуму. – Ти що, так і мовчатимеш?

– А що я, по-твоєму, маю сказати? Шкода, що вона померла, але я її не знав.

– Вистачило б і доброго слова. Тепер, опинившись по цей бік, ми вирішили нарешті возз’єднатися… назавжди.

– Страшенно радий за вас, але як це стосується мене? Хоча знаю: того дня, коли не стане мами, мої страждання навіть не зможе полегшити думка, що ви тепер разом.

– Годі лицемірити, ти першим казав, що наше розлучення стало для тебе полегшенням.

– Гаразд, але до чого у ваших планах на вічність я?

– Оскільки ти вже заговорив про вічність… хоча це поняття дуже відносне… щоб ми змогли її розділити, нас потрібно з’єднати.

– Даруй?

– Перемішати, якщо так тобі більше подобається. Ти мусиш лише пересипати суміш з однієї урни в іншу й добре потрусити. Щойно наш попіл розвіють, ми станемо вільними й навіки поєднаними. Не дивись на мене так, це не я запроваджував світовий порядок і точно не я встановлював правила. Звісно, нас можна було поховати поруч, але, по-перше, для мене це вже надто пізно, а по-друге, навіщо задовольнятися халабудою, якщо можна отримати велетенську терасу з виглядом на море?

– Яка халабуда?

– Могила або склеп! Не кажучи вже про сусідів навколо. Ми з Каміллою хочемо провести вічність на свіжому повітрі. Я ж не прошу тебе зняти місяць із неба.

– А що саме ти в мене просиш? – затамувавши подих, запитав Тома.

– Це простіше нікуди. Через три дні Каміллу ховатимуть. Тобі треба лише прийти на церемонію, зачекати на кремацію, а потім якось конфіскувати її урну, змішати мій попіл з її – і вуаля, справу зроблено.

– Ти забув сказати, що треба ще добре потрусити, – насмішкувато додав Тома.

– Це самоочевидно.

– Отже, підіб’ємо підсумки. Ти хочеш, аби я приперся на похорон не знайомої мені жінки, яка була твоєю коханкою, і викрав те, що лишиться від її земної оболонки, з-під носа в її родини.

– Точно!

– Краще б ти попросив місяць, його було б легше зняти з неба. І де ж відбудеться її похорон? – іронічно запитав Тома.

– У Сан-Франциско.

– Ну звісно, – видихнув він.

– Чому ти постійно повторюєш це «ну звісно», ще й таким дивним тоном?

– О, то справа в дивності мого тону?

– Звісно, ти якось дивно реагуєш.

– Мабуть, якби її ховали на цвинтарі Пантен чи на Пер-Лашезі, це було б надто просто, так?

– Необов’язково. І взагалі, я тут ні до чого. Повір, це не я відправив її жити так далеко. Ми були надзвичайно обережні, але зрештою її чоловік усе пронюхав і забрав нас одне в одного. Він домовився на роботі, щоб його перевели до Каліфорнії. Егоїстично вирвав з коренем усю родину.

– На мою думку, він учинив сміливо: залишив усе заради кохання й подався на край світу, щоб захистити свій шлюб.

– Не заради кохання, а через ревнощі!

– Якщо ця жінка так тебе кохала, то що змусило її поїхати за ним?

– Її донька. І ти. Через тебе я залишився в Парижі.

– Я вже й забув, що зруйнував тобі життя.

– Я такого не казав – та й ніколи так не вважав. У будь-якому разі він нічого не досягнув, розлучивши нас.

– А ти звідки знаєш?

– Коли вона поїхала, я мусив узяти на себе всю відповідальність, адже дозволив їй піти, не наважившись покинути твою матір і тебе. Я не хотів мучити Каміллу, а тому багато місяців мовчав. Це мовчання кожен день дорого мені коштувало і завдавало ще більше болю, коли ми їхали відпочивати. Якби Камілла знову закохалась у свого чоловіка, вона б не написала мені першою і ми б не листувалися двадцять років.

– Ти розповідав про наше життя чужій жінці?

– Я розповідав їй про своє життя, багато чого справді стосувалося тебе, але не все.