Елена Феранте - Брехливе життя дорослих

© Edizioni e/o, 2019

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2021

За два роки до того, як піти з дому, батько сказав матері, що я дуже негарна. Фразу цю він промовив півголосом у помешканні, яке батьки відразу після одруження придбали в Ріоне Альто [1] Ріоне Альто – район Неаполя на верхівці пагорба Вомеро, сусідує з елітним кварталом Вомеро. ( Тут і далі прим. перекл .) , у кінці вулиці Сан-Джакомо-дей-Капрі. Усе: вулички Неаполя, синє крижане лютневе світло, ці слова – немов застигло. А я тоді випорснула геть і досі біжу поковзом, навіть зараз, у цих рядках, які творять для мене якусь історію, хоча насправді у них немає нічого, геть нічого мого, нічого, що справді почалося чи справді добігло кінця – це всього лиш незрозуміле плетиво, і ніхто, навіть та, хто це пише, не знає, чи воно й справді містить реальну нитку оповіді, а чи є лиш виявом розкошланого, невитравного болю.

Я дуже любила свого батька, він був чоловіком лагідним і приязним. Мав вишукані манери – вони чудово пасували до його тендітного тіла, на якому одяг завжди здавався завеликим, і в моїх очах це надавало йому неповторної елегантності. Риси його обличчя були делікатні, і ніщо не порушувало гармонії: ні глибокі очі з довгими віями, ні бездоганної форми ніс, ні повні вуста. Він завжди говорив зі мною веселим тоном, незалежно від його та мого настрою, і не зачинявся у своєму кабінеті – він весь час щось вивчав, – поки не видобував з мене бодай однієї усмішки. Особливо його тішило моє волосся, але тепер мені важко згадати, коли саме він почав ним захоплюватися – можливо, коли мені було вже два або три роки. За мого дитинства наші розмови завжди були такими:

– Яке чудове волоссячко, таке м’якеньке і блискуче, подаруєш мені?

– Ні, воно моє.

– Не будь такою скупою.

– Якщо хочеш, можу тобі його позичити.

– Чудово, а потім я тобі його більше не віддам.

– Ти маєш своє.

– Своє я взяв у тебе.

– Неправда, ти мене дуриш.

– Подивись сама: воно було таке гарненьке, і я його у тебе вкрав.

Я перевіряла, але жартома – я знала, що він ніколи б його в мене не вкрав. І сміялася, аж заходилася сміхом – з ним мені було веселіше, ніж з матір’ю. Він завжди хотів у мене щось вкрасти – вухо, ніс, підборіддя – мовляв, вони такі чудові, що він жити без них не може. Я страшенно любила цей його тон, він ненастанно доводив мені, що я йому конче потрібна.

Звісно, з усіма іншими батько так не поводився. Іноді, коли щось дуже його захоплювало, він вдавався до схвильованих і вельми вишуканих промов та нестримних виявів почуттів. У інших випадках він коротко обривав розмову такими точними, короткими й насиченими смислом фразами, що ніхто більше не знав, що йому відповісти. Ці дві його іпостасі дуже відрізнялися від того батька, якого любила я, і їх існування я відкрила, коли мені було сім чи вісім років. Саме тоді я почула, як він сперечається з друзями і знайомими, що іноді приходили до нас додому і вельми палко обговорювали питання, у яких я нічого не тямила. Я тоді переважно сиділа на кухні разом з матір’ю і майже не звертала уваги на колотнечу, яка розгорталася за кілька метрів. Але іноді мати теж зачинялася за роботою у своїй кімнаті. Тоді я гралася сама в коридорі або ж читала, все ж таки здебільшого читала, бо батько читав дуже багато, та й мати теж, а мені хотілося бути такою, як вони. Я не зважала на їхні суперечки і переставала гратися або читати тільки тоді, коли раптом западала тиша і лунав той чужий мені голос батька. З тієї миті у суперечці верховодив він, а я чекала, доки зібрання скінчиться, щоб переконатися, що він стане знов таким, як був – лагідним і люблячим.

Того вечора, коли батько вимовив цю фразу, він тільки-но дізнався, що в мене не все гаразд у школі. То було щось нове. З першого класу початкової школи я завжди добре вчилася і лише в останні два місяці почала занедбувати навчання. Але для батьків мої шкільні успіхи були дуже важливі, і коли я принесла перші погані оцінки, стривожилась насамперед мати.

– Що таке?

– Не знаю.

– Ти маєш учитися.

– Я й учуся.

– То в чому річ?

– Дещо я пам’ятаю, а дечого запам’ятати не можу.