Елена Феранте - Брехливе життя дорослих

– Андре´, – казала мати стомленим голосом, – одягайся, треба йти.

Але він далі читав, підкреслюючи щось у книжці тим самим олівцем, яким писав у зошиті, що лежав збоку.

– Андре, вже пізно, вони сердитимуться.

– А ти вже готова?

– Готова.

– А мала?

– І мала теж.

Тоді батько залишав розгорнуті книжки та зошити на бюрку, одягав чисту сорочку і святковий костюм. Але він був мовчазний і напружений, немов повторював подумки репліки тієї ролі, яку йому неминуче доведеться грати. Тим часом мати, зовсім не готова виходити, знов і знов перевіряла свій вигляд, а також вигляд мій та мого батька, немов тільки належно одягнувшись, ми можемо мати певність, що всі троє повернемось додому живі та здорові. Одне слово, було очевидно, що в тих випадках вони вважали, що мають боронитися від певних місць і людей, про яких вони мені не говорили нічого, щоб не бентежити. Та я однаково відчувала, а точніше, впізнавала незвичну тривогу, яка була завжди, і то був, мабуть, єдиний тривожний спогад за все моє щасливе дитинство. Непокоїли мене такі фрази, вимовлені якимсь – не знаю, як це сказати – розладнаним тоном:

– Прошу тебе, коли Вітторія щось таке скаже, вдавай, ніби не чуєш.

– Тобто, коли вона викидатиме коники, я маю мовчати?

– Авжеж, пам’ятай, що з нами Джованна.

– Гаразд.

– Не треба казати «гаразд», а потім чинити навпаки. Доклади трохи зусиль. Побудемо там пів годинки і повернемось додому.

Майже нічого з цих візитів мені не запам’яталося. Гомін, спека, неуважні поцілунки в чоло, розмови говіркою, від усіх присутніх неприємно пахло – мабуть, через страх. Атмосфера ця з роками переконала мене, що батькові родичі – у моїй уяві вони були огидними, вульгарними, гавкучими постатями, а найчорнішою, найвульгарнішою з них була тітка Вітторія – становлять якусь небезпеку, хоча важко було зрозуміти, у чому небезпека ця полягає. Може, місце, де вони мешкали, вважалося небезпечним? Небезпечними були всі: дідусь із бабусею, тітки з дядьками, двоюрідні брати і сестри – чи лише тітка Вітторія? Єдиними, хто щось про це знав, були мої батьки, і коли тепер я відчула потребу дізнатися, яка з себе моя тітка, що вона за людина, мені довелося б звернутися до них, аби щось зрозуміти. Але навіть якби я почала їх розпитувати, що я могла б дізнатися? Вони або відкараскалися б від мене якоюсь добродушною відмовою – хочеш побачити тітку, хочеш піти до неї, але навіщо тобі це? – або ж стривожилися б і намагалися б узагалі її не згадувати. Тому я подумала, що для початку варто б знайти її фото.

Я скористалася з того, що якось пополудні обох батьків не було вдома, і почала нишпорити у шафі в їхній спальні, де мати тримала альбоми з гарно впорядкованими світлинами – її, мого батька і моїми. Альбоми ці я знала напам’ять, бо часто гортала їх – вони були літописом їхніх стосунків і моїх майже тринадцяти років життя. Я вже знала, що там чомусь було багато материних родичів, а батькових дуже мало, і серед них не було тітки Вітторії. Але я пам’ятала, що десь там у шафі лежала також стара металева коробка, в якій зберігались невпорядковані фотографії моїх батьків, якими вони були до їхнього знайомства. Їх я переглядала дуже рідко і завжди тільки разом з матір’ю, тому сподівалась знайти там якісь тітчині світлини.

Я витягла коробку з дна шафи, але перед тим вирішила ще раз сумлінно переглянути альбоми з фотографіями батьків – вони фігурували то як наречені, то як насуплені молоді під час весілля з нечисленними гістьми, то як завжди щаслива пара, і врешті там були й мої фото, фото їхньої доньки, яку фотографували непомірну кількість разів, від народження до сьогоднішнього дня. Я уважно роздивилася насамперед світлини з весілля. Батько був одягнений у темний, явно пом’ятий костюм, і в кожному кадрі видно було, який він набурмосений; поруч з ним стояла мати з легким зворушенням на обличчі, на собі вона мала не весільну сукню, а кремовий костюм, голова покрита такого ж кольору серпанком. Я знала, що серед тридцятьох з гаком гостей було кілька їхніх друзів з Вомеро, з якими вони досі зналися, та рідня з материного боку, разом з хорошими дідусем та бабусею з Музею. Але я все одно вдивлялась у світлини, сподіваючись побачити бодай десь у глибині якусь постать, у якій я, не знаю яким чином, могла б упізнати жінку, якої геть не пам’ятаю. Та дарма. Тоді я взялася за коробку і, доклавши чимало зусиль, таки відчинила її.

Я висипала вміст коробки на ліжко, фотографії були чорно-білі. Світлини з їхньої юності лежали зовсім безладно: мати – весела посеред однокласників, зі своїми подругами-однолітками, на морі, на вулиці, граційна і добре вдягнена, – перемішалася з батьком, завжди замисленим, завжди самотнім, у штанях з випханими коліньми і піджаках із закороткими рукавами, жодного його фото під час відпочинку не було. Фотографії з дитинства та підліткового віку натомість були поскладані у два конверти – родина матері і родина батька. «На світлинах батькової рідні, – сказала я собі, – напевно буде й тітка», – і взялася переглядати їх одна за одною. Їх було не більше двадцяти, і мене тут-таки вразило, що на кількох з них поруч з моїм батьком, який поставав хлопчиком чи підлітком разом зі своїми батьками чи родичами, яких я ніколи не бачила, був чорний прямокутник, замальований фломастером. Я відразу зрозуміла, що той рівненький прямокутник був ділом його рук, здійсненим нещадно й потаємно. Я уявила, як під лінійку, що лежить у нього на бюрку, він замикає у цій геометричній фігурі частину фото, а тоді ретельно заштриховує її фломастером, пильнуючи, щоб не вийти за встановлені межі. Яка скрупульозна праця! Сумнівів я не мала: чорнота цих прямокутників видаляла зі світлини тітку Вітторію.