Елена Феранте - Брехливе життя дорослих

Витерши сльози, я пішла до них у кухню і, утупившись поглядом у тарілку, була змушена витерпіти цілу низку корисних порад, як покращити свою успішність у школі. Відтак я знову почала вдавати, що роблю уроки. А батьки вмостилися перед телевізором. Мені боліло, і біль не хотів ані відступати, ані слабшати. Чому батько вимовив ці слова, чому мати не дала йому рішучої відсічі? Був це наслідок їхнього незадоволення моїми поганими оцінками чи тривога, не пов’язана зі школою, яка виникла в них ще бозна-коли? А насамперед: чи він, саме він вимовив ці нестерпні слова через хвилинну прикрість, яку я йому справила, а чи його гострий погляд людини, яка бачить і знає все, розгледів ознаки мого майбутнього зіпсуття, симптоми недуги, яка розвивалася і засмучувала його, супроти якої він не знав, як діяти? Цілу ніч я була в розпачі. Вранці вирішила, що врятуватись я можу, тільки якщо побачу, яким насправді є обличчя тітки Вітторії.

Була то непроста справа. У такому місті, як Неаполь, населеному розгалуженими родинами, які попри всі сімейні чвари, іноді навіть криваві, ніколи насправді не палили всіх мостів, батько мій, навпаки, жив абсолютно окремо, немовби не мав кровних родичів, немовби сам себе породив. Звісно, я часто стикалася з батьками матері та її братом. Усі вони були особами приязними, дарували мені чимало подарунків, і поки дідусь з бабусею не повмирали – першим помер дідусь, а через рік і бабуся, їхній несподіваний відхід у засвіти збурив мене, а мати плакала, як плакали ми, дівчатка, коли нам було боляче – і поки дядько не виїхав працювати кудись далеко, наші зустрічі з ними були частими і радісними. Натомість про кревних мого батька я не знала нічого. Вони з’являлися в моєму житті нечасто, з нагоди чийогось шлюбу або похорону, і все це відбувалося в атмосфері такої фальшивої приязності, що ці обов’язкові ритуали – привітайся з дідусем, поцілуй-но тітку – ніякого почуття, крім незручності, у мене не викликали. Тож до цих родичів особливого інтересу я не мала, зокрема тому, що після цих зустрічей батьки мої нервувалися і за обопільною згодою швидко забували про них, немов їх примусили взяти участь у якійсь дешевій мізансцені.

Крім того, слід відзначити, що материна рідня жила у конкретному місці з бентежною назвою «Музей» – вони були дідусь і бабуся з Музею – тоді як місце, де жили родичі батька, було невизначене й безіменне. Достеменно я знала тільки одне: ідучи до них, треба було спускатися вниз, щораз нижче й нижче, у найнижчий низ Неаполя, а дорога була така довга, що мені здавалося, ніби ми і батькова рідня живемо в різних містах. І довгий час я вважала це правдою. Наш дім був у найвищій частині Неаполя, тому куди б ми не йшли, завжди доводилося спускатися вниз. Батько й мати залюбки спускалися лише до району Вомеро або ж, уже не так охоче, до дому дідуся й бабусі біля Музею. Їхні друзі мешкали переважно на вулиці Суареса, площі Артісті, на вулицях Луки Джордано, Скарлатті, Чімарози – усі ці місця були мені добре відомі, бо там жило й багато моїх однокласників. Не кажучи вже про те, що всі вони вели до парку Флоридіана, а я любила це місце. Мати гуляла там зі мною на сонці та свіжому повітрі, ще коли я була немовлям, і там же я провела чимало приємних годин з моїми подругами з раннього дитинства, Анджелою та Ідою. Лише після позначених цими топонімами місць, кожне з яких тішило око рослинами, морськими краєвидами, садками, квітами, дитячими іграми і добрими манерами, починався справжній спуск, який для батьків моїх був неприємним. Вони спускалися вниз щодня – ішли на роботу або по закупи, а батько ще й на різні зустрічі та дискусії, пов’язані з його науковою діяльністю – переважно фунікулером, до кварталу К’яя, до вулиці Толедо, а звідти прямували до площі Плебішіто, до Національної бібліотеки, до брами Портальба і вулиць Вентальєрі та Форіа, максимум до площі Карла III, де був ліцей, у якому викладала моя мати. Ці топоніми, які часто лунали з вуст батьків, я теж добре знала, але вони не часто брали мене з собою, тому назви ці не викликали у мене того ж почуття щастя. Я дуже мало знала про місто поза районом Вомеро, а що далі в бік рівнини, то більш незнайомим воно мені здавалося. Тому цілком природно, що ті місця, де мешкала батькова рідня, набули в моїх очах рис дикого, ще не дослідженого світу. У моїх уявленнях вони не тільки не мали назви, але й, як не раз натякали батьки, до них було важко дістатися. Щоразу, коли доводилося туди йти, батьки мої, зазвичай сповнені енергії та добрих намірів, ураз ставали вкрай знеможеними і нервовими. Я була ще мала, але їхня напруженість і перемовки – завжди ті самі – закарбувалися мені в пам’яті.