Елена Феранте - Брехливе життя дорослих

Я довго не знала, що робити. Врешті наважилась, знайшла в кухні ніж й легенько пошкребла невеликий шматочок заштрихованої батьком частини фотографії. Та невдовзі побачила, що знизу з’являється тільки білість паперу. Я занепокоїлась і зупинилась. Я добре знала, що йду проти волі батька, і мене лякали дії, які могли остаточно позбавити мене його любові. Тривога ще більше зросла, коли в глибині конверта я знайшла єдину світлину, де він був не хлопчиком чи підлітком, а юнаком, який – а це траплялось дуже рідко на фотографіях до знайомства з моєю матір’ю – усміхався. Там він був зображений у профіль, з веселим поглядом, з рівними білосніжними зубами. Але усмішка ця і веселість не зверталися ні до кого. Поруч з ним були аж два рівненькі чорні прямокутники, дві труни, у які він – безперечно, набагато пізніше, ніж було зроблене це фото – помістив тіло своєї сестри і ще бозна-кого.

Я дуже довго вдивлялася в цю світлину. Батько стояв на вулиці, одягнений у картату сорочку з короткими рукавами – мабуть, було літо. У нього за спиною виднівся вхід у якусь крамницю, з вивіски у кадр потрапили лише літери – РІЯ, а під ними – вітрина, але незрозуміло було, що на ній виставлено. Біля темної плями виднів дуже білий, чітко окреслений стовп. Крім того, фотограф вловив і довгі тіні, одна з яких була, очевидно, тінню жіночого тіла. Прагнучи будь-що викреслити людей, які стояли поруч з ним, батько залишив їхні тіні на хіднику.

Я знов узялася легенько зішкрібати фарбу з прямокутника, але зупинилася, побачивши, що й тут проступає лиш білий папір. Почекала кілька хвилин і знов почала шкребти. Шкребла я легенько, чула свій віддих у тиші помешкання. Остаточно зупинилася тільки тоді, коли у тому місці, де колись була голова Вітторії, залишилась лиш невелика плямка, і незрозуміло було, чи це рештки чорнила з фломастера, чи фрагмент її вуст.

Я все прибрала за собою, але жаска ймовірність того, що я схожа на батькову сестру, яку він викреслив з фото, зачаїлась у мене під шкірою. Тим часом я ставала дедалі неуважнішою, дедалі більше зростала моя нехіть до школи, і це мене лякало. А я ж прагнула знову стати відмінницею, якою була ще кілька місяців тому. Для моїх батьків це було дуже важливо, я навіть подумала, що якщо знов отримуватиму найвищі оцінки, це поверне мені вроду і добру вдачу. Але мені це не вдавалося, на уроках я ловила ґав, а вдома марнувала час перед дзеркалом. Ба більше, розглядання себе у дзеркалі стало моєю манією. Я хотіла зрозуміти, чи й справді з мого тіла проступає тітка, а що я не знала, яка вона з себе, то врешті почала шукати її в кожній рисі своєї зовнішності, яка зазнавала якихось змін. І так на перший план виходили риси, на які я досі не звертала жодної уваги: дуже густі брови, занадто малі очі, карі й без блиску, надміру високе чоло, тонке волосся – зовсім не гарне, чи, може, тепер вже не гарне, – яке липнуло до черепа, великі вуха з важкими мочками, коротка верхня губа з огидним темним пушком, товста нижня губа, схожі на молочні зуби, загострене підборіддя, а ніс, ох, мій ніс, як він непристойно пнувся, видовжуючись до дзеркала; якими темними були печери між перегородкою і крилами носа. Чи були це риси тітки Вітторії, а чи мої й тільки мої? Чого мені чекати – я погарнішаю чи стану бридка? А моє тіло, моя довга шия, тонка, мов нитка павутини, мої рівні кістляві плечі, мої груди з темними пипками, які дедалі більше роздувалися, мої худі, занадто довгі ноги, які доходили мені аж до пахв – то була я чи передвістя моєї тітки у всьому її жахітті?

Я вивчала себе і водночас спостерігала за батьками. Мені так пощастило, кращих батьків годі знайти. Вони були прекрасні й кохали одне одного з юності. Я небагато знала про їхню історію, лише те, що вони розповідали самі: батько – зі звичним веселим спокоєм, а мати – мило і душевно. Їм завжди було так приємно піклуватися одне про одного, що завести дитину вони вирішили відносно пізно, хоч одружилися дуже юними. Я народилася, коли матері було тридцять років, а батькові – трохи більше тридцяти двох. Мене зачали посеред тисячі тривог, які мати висловлювала вголос, а батько тримав про себе. Вагітність проходила важко, пологи – 3 червня 1979 року – були безконечною мукою, а перші два роки мого життя на практиці довели, що моя поява на світ сильно ускладнила їм життя. Турбуючись про майбутнє, батько, викладач історії та філософії у найпрестижнішому неаполітанському ліцеї, досить відомий у місті інтелектуал, якого любили учні, а він присвячував їм не тільки свої ранки, а й цілі пополудні, почав хоч-не-хоч давати приватні уроки. Натомість мати, яка викладала латину і грецьку в ліцеї на площі Карла III і вичитувала верстки любовних романів, занепокоєна моїми нічними плачами, вічними почервоніннями і болями в животі, пережила довгу депресію і стала поганою викладачкою та дуже неуважною коректоркою. Оце такого клопоту я їм наробила, лише народившись. Але згодом я стала тихою і слухняною дитиною, і вони поступово оговталися. Скінчився той період, коли вони обоє витрачали весь свій час, марно намагаючись уберегти мене від лих, які чигають на всіх людських істот. Вони віднайшли рівновагу, і завдяки цьому, хоч любов до мене завжди була на першому місці, друге місце знов зайняли батькові студії і материн підробіток. То що ж тут сказати? Вони любили мене, а я любила їх. Батько в моїх очах був надзвичайною людиною, а мати – дуже лагідною жінкою, й обоє вони були єдиними виразними постатями у світі, де у всьому іншому панував хаос.