Елена Феранте - Брехливе життя дорослих

– У мене кисле обличчя? Як гадаєте, я стаю бридкою?

Вони перезирнулись і майже одночасно відповіли:

– Зовсім ні.

– Скажіть правду.

Я помітила, що вони вагаються, тоді Анджела наважилася:

– Трішечки, але не зовні.

– Зовні ти гарна, – наголосила Іда, – трішки негарною роблять тебе твої переживання.

Анджела сказала, цілуючи мене:

– Зі мною теж так буває: коли я переживаю, то стаю негарною, але потім це минає.

Цей зв’язок між переживаннями і бридкістю несподівано заспокоїв мене. Іноді бридкість зумовлюється прикрощами – так сказали Анджела з Ідою, – а коли вони минають, знову стаєш гарною. Я хотіла в це вірити і намагалась проживати дні безтурботно. Але примусити себе до безтурботності я не могла, голова моя раптом затуманювалася, і нав’язливі думки поверталися. Моя ворожість до всього зросла, її годі було прогнати вдаваною добротливістю. Швидко я дійшла висновку, що мої переживання насправді не минущі, може, то й не переживання, а лихі почуття, які заполонили мої жили.

Не те що Анджела з Ідою брехали мені, вони були на це нездатні, адже нас учили, що брехати не можна. Говорячи про той зв’язок між бридкістю та переживаннями, вони, мабуть, мали на увазі себе, свій досвід, і вжили слова, якими Маріано – наші голови були вщерть заповнені фразами, підслуханими у батьків – за якихсь обставин заспокоював їх. Але Анджела з Ідою не були мною. У родині Анджели та Іди не було ніякої тітки Вітторії, про яку їхній батько – їхній батько – міг би сказати, що вони стають подібними на неї. Якось вранці у школі я раптом відчула, що ніколи знов не буду такою, якою мене хотіли бачити батьки, і жорстокий Маріано помітив це, мої подруги знайдуть собі відповідніше товариство, а я залишуся сама.

Я почувалася пригніченою, а в наступні дні дискомфорт мій став іще більшим, і єдиним, що якось потішало мене, було те, що я весь час терла себе між ногами, одурманюючись насолодою. Але це було так принизливо – забуватися таким чином, і потім мене ще більше опосідало незадоволення, а іноді й огида. Я зберегла дуже приємний спогад про ігри з Анджелою, коли ми лягали на диван у мене вдома, перед увімкненим телевізором, одна напроти другої, сплітали ноги і мовчки, не домовляючись, не встановлюючи жодних правил, садовили між ластками трусів ляльку, а тоді без жодного збентеження починали тертися об неї, сильно притискаючись до іграшки, яка здавалася живою і щасливою. То були інші часи, тепер я не сприймала цю насолоду як приємну гру. Після цього я була вся спітніла і почувалася ще неоковирнішою. І так день за днем мене знов опановувало невідпорне бажання стежити за своїм обличчям, і я з іще більшою впертістю стала проводити довгі години перед дзеркалом.

Усе це повернуло в дивний бік: розглядаючи свої риси, у яких я вбачала вади, я захотіла виправити їх. Вдивляючись в обличчя, я розтягувала його так і сяк та й думала: ну ось, якби лиш я мала отакий-от ніс, отакі-от очі, отакі-от вуха, я була б досконала. Усі ці незначні маніпуляції вселяли в мене сум і ніжність. «Бідолашка, – думала я, – як тобі не пощастило». І мене раптом охоплювало зворушення перед власним відображенням, і якось я навіть поцілувала його в уста, безутішно думаючи, що ніхто ніколи мене не поцілує. І я почала діяти. Поступово я перейшла від отупілого розглядання себе цілими днями у дзеркалі до потреби підправити себе, немов я була шматком якогось високоякісного матеріалу, пошкодженим невправним робітником. Це таки я – ким би я не була – тому мені треба зайнятися цим обличчям, цим тілом, цими думками.

Якось у неділю вранці я спробувала вдосконалити себе косметикою матері. Але коли вона зазирнула в мою кімнату, то зі сміхом сказала: «Ти схожа на карнавальну маску, треба якось інакше». Я не заперечила, не стала себе захищати, а якомога покірніше спитала:

– Навчиш мене фарбуватися так, як ти?

– Для кожного обличчя потрібен свій макіяж.

– Я хочу бути така, як ти.

Їй це було приємно, вона обсипала мене компліментами і взялася дуже старанно підфарбовувати мене. Ми чудово провели час, багато жартували й сміялися. Загалом вона була мовчазна і дуже стримана, але зі мною – тільки зі мною – завжди була готова знову стати дитиною.

Якоїсь миті з’явився батько зі своїми газетами, побачив, як ми розважаємося, і зрадів.

– Які ви красиві, – мовив він.

– Справді? – спитала я.

– Сто відсотків, ніколи не бачив таких розкішних жінок.

І зачинився у своїй кімнаті – у неділю він читав газети, а потім віддавався своїм студіям. Але коли ми з матір’ю залишились самі, вона, немов ці кілька хвилин були сигналом, спитала своїм звичним утомленим голосом, у якому ніколи не було ноток роздратування чи страху: