Елена Феранте - Брехливе життя дорослих

– Навіщо ти зазирала в коробку зі світлинами?

Мовчанка. Отже, вона помітила, що я нишпорила в її речах. Помітила, що я намагалась витерти фарбу фломастера. Відколи вона це знає? Мені не вдалося стримати плачу, хоч я щосили опиралася сльозам. «Мамо, – сказала я, схлипуючи, – я хотіла, я думала, я гадала…» – але мені не вдалося сказати, що саме я хотіла, думала, гадала. Мене почало трусити, сльози знай лилися, а мати ніяк не могла заспокоїти мене, навпаки, тільки-но вона кидала якісь слова, усміхаючись із розумінням – не треба плакати, просто попроси мене чи тата, зрештою можеш дивитися ці фото, коли хочеш; ну чому ти плачеш, заспокойся – я починала ревіти ще дужче. Урешті вона взяла мої руки у свої і сама спокійно сказала:

– Що ти шукала? Фотографію тітки Вітторії?

Тоді я зрозуміла, що батьки знають, що я чула їхні слова. Вони, мабуть, довго про це говорили, може, навіть радилися з друзями. Батько, безперечно, дуже засмутився, і дуже ймовірно, що саме він доручив матері переконати мене, нібито слова, які я підслухала, мали інший сенс, не той, що міг мене зранити. Усе напевно було саме так, материн голос був дуже ефективним у таких операціях латання стосунків. У неї ніколи не траплялося вибухів гніву чи роздратування. Коли, до прикладу, Костанца кепкувала з неї через те, що вона марнує стільки часу, готуючись до занять і редагуючи солодкаві романи, іноді переписуючи цілі сторінки, вона відповідала завжди рівним, чистим голосом, без жодної уїдливості. І хоч іноді вона їй говорила: «Костанцо, у тебе купа грошей, і ти можеш робити, що хочеш, а я мушу надриватися на роботі», – вона вміла висловити це м’яко, без очевидних претензій. То ж хто краще від неї міг виправити помилку? Коли я заспокоїлася, вона звичним голосом сказала: «Ми любимо тебе», – і повторила це кілька разів. Тоді почала говорити мені те, чого досі не говорила. Пояснила, що вони з батьком багато чим пожертвували задля того, щоб стати тими, ким вони є. Тихим голосом вона сказала: «Я не нарікаю, батьки дали мені те, що могли, ти ж знаєш, які вони лагідні й люблячі, це помешкання ми колись купили з їхньою допомогою; але дитинство твого батька, його юність і молодість були справді важкими, бо він не мав нічого, мусив дряпатися на цю гору голими руками і ногами, і труднощі не закінчилися, вони ніколи не закінчуються, завжди якась буря скидає тебе вниз, і мусиш усе починати спочатку». Тоді вона нарешті дійшла до Вітторії і сказала мені, що, поза всякими метафорами, тією бурею, яка намагалася скинути батька вниз, була саме вона.

– Вона?

– Так. Сестра твого батька – жінка заздрісна. І заздрить вона не так, як може заздрити кожен, заздрість її дуже підла.

– Що ж вона таке зробила?

– Багато що. Але насамперед вона ніяк не хотіла змиритися з успіхами твого батька.

– Тобто?

– З його життєвими успіхами. Їй нестерпно, що він докладав зусиль, навчаючись у школі та університеті. Їй нестерпний його розум. Те, чого він досяг. Вища освіта. Робота, наш шлюб, його студії, пошана, якою його оточують, наші друзі, ти.

– І я теж?

– Аякже. Кожна річ чи особа в нашому житті є для Вітторії чимось на кшталт особистої образи. Але найбільше її ображає саме існування твого батька.

– Ким вона працює?

– Служницею, ким вона ще може працювати, якщо скінчила тільки п’ять класів початкової школи. Не те що працювати служницею погано, ти ж знаєш, якою достойною є та жінка, що допомагає Костанці у хатніх справах. Проблема полягає в тому, що у цьому вона звинувачує свого брата.

– Чому?

– Без жодної причини. Особливо якщо згадати, що твій батько якось її врятував. Вона могла ще більше собі нашкодити. Закохалася в одного лиходія, одруженого чоловіка з трьома дітьми. Ну і твій батько, як старший брат, мусив утрутитися. Але вона й це записала до тих речей, яких не могла йому пробачити.

– Може, татові не варто було втручатися.

– Не можна не втручатися, якщо людина потрапляє в халепу.

– Так.

– Але навіть допомагати їй завжди було важко, вона завжди віддячувала всім тим злом, на яке була спроможна.

– Тітка Вітторія хоче, щоб тато помер?

– Прикро казати, але це так.

– І немає способу помиритися?

– Немає. Щоб помиритися, твій батько, в очах тітки Вітторії, мав би стати такою ж посередньою людиною, як і всі її знайомі. А оскільки це неможливо, вона налаштувала проти нас усю їхню родину. Це з її вини після смерті дідуся та бабусі ми не могли підтримувати щирих стосунків ні з ким із родичів.