Лоран Гунель - Інтуїція

– Що ще ви хотіли б знати? – поцікавилася вона.

На цьому етапі я не бачив, що ще могло б мене переконати. У будь-якому разі щось іще тут не збігалося.

– Ви називаєте себе спеціалістами з інтуїції… і потребуєте незнайомця, який міг би вам допомогти. Це здається не надто логічним…

Цього разу вона наче збентежилась. В очах на якусь мить з’явилася непевність, жінка непомітно прикусила губу, я вловив немовби тінь страждання, від якої потьмянів погляд. Коли вона знову глянула на мене, я побачив стримуваний гнів.

– Унаслідок одного нещасного випадку нашу групу інтуїтивістів було знищено. У мене немає більше нікого.

Я стояв як занімілий.

Вона раптом кинула:

– Вони всі мертві, зрозуміли?

Анна сказала це різко, підозрюю, навмисно хотіла шокувати.

– Щоб відреагувати на невідкладність ситуації та прохання Білого дому, мені потрібен хтось такий, як ви. Ви не незнайомець. Ви чули, я багато разів переглядала ваші інтерв’ю і знаю , що ви для цього підходите.

Я проковтнув слину.

Групу знищено… Всі загинули… Господи… куди я потрапив?

Я спробував бути відстороненим.

– Кажете, у вас нікого немає, але ви самі…

Гнів, який я зауважив в її очах, знову спалахнув. Губи страшенно затремтіли.

– Я більше не можу доступитись до своєї інтуїції, – кинула вона тоном, який відбив у мене бажання запитати чому; цього вона, напевно, й хотіла досягти.

Ґленн Джексон, очевидно, відчув зростаючу напругу, бо прокашлявся й засовався на стільці.

– Анна Саундерс хотіла б, щоб ви пришвидшеним темпом опанували цей таємний метод, – сказав він усміхаючись, аби мене приборкати. – Дозволю собі уточнити, що на його розробку пішло чимало років дослідження.

Я промовчав.

– Гадаю, ви не усвідомлюєте… Насправді багато людей мріяли б опинитись на вашому місці… Дехто за кордоном готовий убити, щоб заволодіти цим методом.

Оскільки я й далі мовчав, додав:

– Гадаю, ви пишатиметесь можливістю посприяти боротьбі зі злочинцем. Знищуючи офісні вежі, а можливо, й людей, нападаючи на нашу економічну систему, він підриває засади суспільства.

Я відчував тиск їхнього очікування, їхнього сподівання мене залучити.

– Можна було б звернутися до когось іншого, – провадив він далі, – але підготовка пройде значно швидше з людиною, яка вже спонтанно вдається до власної інтуїції. А в цій справі важлива кожна година…

Я ввічливо погодився.

Усі погляди далі тримались на мені.

На скельцях окулярів Роберта Коллінза виднілись сліди пальців, які висвітив промінь сонця, що пробився під пластинами поламаних жалюзі.

– Напевно, ви очікуєте негайної відповіді.

– Так, – підтвердив Коллінз. – Баррі Кантор телефонуватиме з хвилини на хвилину.

М’яч був на моєму боці. Зрештою, їхні пояснення трималися купи. Але в мене була одна проблема. І серйозна. Я не вірив в інтуїцію. Я не вірив у неї, бо це просто неможливо. Неможливо відгадати відомості щодо якогось місця чи невідомого предмета. Якби це було можливо, про це знали б. Окрім того, мене мучила їхня очевидна прив’язка до армії. Я ні на мить не міг уявити, що військовики можуть схвалювати якісь дурнуваті паранормальні дослідження. Тоді як пояснити їх місцезнаходження у Форт-Міді? Щось тут не збігалося.

– Пане Фішере, – сказав Джексон. – Чи готові ви взяти на себе зобов’язання?

Взяти зобов’язання… Якби вони знали, що одного цього слова досить, щоб спонукати мене відступити… Звичайно, те, що ФБР потребує моєї допомоги, лестило, навіть дуже лестило, але які мої інтереси в цій справі? Що мені це дасть?

Звісно, це пробудило мою цікавість, я жадав дізнатися про все це значно більше. Але я пам’ятав про заплановану телепередачу. Це був шанс мого життя. Я не один рік чекав на диво, яке розблокує мою кар’єру і виведе мене на світло. Нарешті цей день настав. Навіть якщо ця передача мене й жахає, на неї треба піти; успіх має свою ціну, я був готовий її заплатити. Але мушу обов’язково підготуватися до неї, інакше це буде побоїще… Тоді чому я маю жертвувати своєю кар’єрою задля співпраці з ФБР, опановуючи метод, у який я навіть не вірю?

– Мені дуже прикро, але ні.

За півтори години я був коло свого будинку. Ґленн Джексон супроводив мене на зворотному шляху гелікоптером і в авто.

Я попрощався з ним і відчинив хвіртку. Він простягнув мені візитівку.

– Якщо зміните думку, – сказав він заради форми, бо відчував, що я не перегляну свого рішення.