Евгения Кононенко - Жити – пити (збірник)

Матір зізнавалася Ірці, що постійно живе в очікуванні лиха. Що чоловік нап'ється, тому будь-яка його поїздка на дачу не давала їй спокою і сну. Це може розпочатися в будь-який момент. Адже механізм алкоголізму Сергійовича – невибагливий.

Ірка упіймала себе на думці щодо того, що батько може сісти в такому стані за кермо, збити якогось крутія, і тоді доведеться продавати квартиру, єдине майно та й єдине житло, невідомо як і де тинятися, може, доведеться їхати до Італії, так само як поїхав чоловік, гарувати там, щоб допомогти мамі, доні та татові, навіть якщо останнього запроторять до в'язниці.

Мати зізналася якось, що чекає на його смерть. Бо з нею прийде полегшення. Виплакала ці слова. Ірка заборонила про це думати, то був її батько, вона не знала, чи любить його (знову складнощі через «щось психологічне»), але відчуває відповідальність та щемкість, можливо, й тому, що була схожа на нього, і чим ставала дорослішою, тим більше проявлялася ця родинна подібність.

«Або самій вже вмерти? Серце не витримує», – казала матір. Ірка плакала, не ховаючи сліз, розмови про смерть діймали її до печінок. Серце в матері було слабким, змученим стенокардією, гіпертонією та іншими невгамовними старечими хворобами.

Коли Ірка вивчила та призвичаїлася до циклічності батькових запоїв, вона відкладала певну суму на виклик наркологів (зітхала, бо це було недешево), надрукувала графік прийому пігулок, завела спеціальні кольорові кришечки, що в них розкладала ліки. Список напоїв та страв також був складений та роздрукований. Мінеральна вода, придбана в аптеці, чекала свого виходу в холодильнику.

Батько щорічно розповідав, що перебуває під охороною двох ангелів. На свої дні народження, котрі любив святкувати гучно та людно, на березі озера або Десни, з традиційною юшкою, вудженими лящами та пирогом із судаком, ангели дійсно охороняли. Не дали вмерти від перитоніту, вчасно надіславши до непритомного батька випадкових туристів, котрі не забарилися та відвезли блідого юнака до лікарні. Ангели гукнули його, щоб він озирнувся, коли на нього в моторці мчав п'янючий єгер із двома дівками і за мить міг підім'яти гумового човника разом із батьком під себе. Ангели вчасно поклали його на операційний стіл, коли він захворів на щитовидку, а лікарі помилково відправляли його фактично до божевільні. Ангели невтомно працювали, зігрівали, не давали послизнутися, спіткнутися, померти.

Зі своєю алкогольною залежністю Сергійович визначився. Він вирішив, що хворий, тому потребував співчуття, розуміння, та щоб усі були на підхваті. В Ірки і матері все це вже начебто закінчилося. Закінчилися жалість та розуміння. Вичерпалися співчуття та терпіння. Закінчились відчай та обурення. Сконала злоба. Ледь жевріло бажання боротися. Можливо, закінчувалися любов та повага. Ірка знаходилася на шляху прийняття ситуації як невідворотного факту. Матір все думала, чому її покарав Бог.

Коли Сергійовичу хтось з них спересердя викрикував в обличчя, що не може більше так, що серце розривається від болю за нього, від сорому і від страху, він волав у відповідь: «Та мені втричі болячіше, втричі соромніше за вас! Як можна цього не розуміти?? Як можна бути такими обмеженими дурепами? Бути такими жорстокими? Я вмираю від болю, від сорому, а тут ви ще…» Ірка вихлюпувала образу в обличчя матері (йому вголос вона ніколи цього не казала): «Падло, боляче йому, та він нічого не пам'ятає, це я все пам'ятаю, я спати не можу. А він прокапався і спить собі, падло, зараза, гад», – і плакала, як завжди, коли стикалася з «чимось психологічним».

Ірка читала статті про тих, хто переміг цю хворобу, в статтях ішлося про те, що пацієнт може допомогти собі сам, варто тільки захотіти, виявити силу волі. Ніхто сторонній або близький таким не допоможе.

Мати читала статті, де лікарі та психологи радили родичам не жаліти й не витягувати з прірви алкоголіків, «бажано, щоб вони відчули свою самотність, відповідальність, те, що ніхто не кинеться на допомогу». Ірка відразу сказала, що не зможе не кинутися. Потім прокляне саму себе до сьомого коліна. Ірка також читала статті, але їй траплялися статті про тих, хто не зміг подолати недугу. Батько вказував їй на ці статті й казав: «Дивися, які титани цього лиха зазнали. Що вже казати про мене?» Інтонація його була така, що Ірці важко було зрозуміти, чи батько хизується тим, що потрапив до компанії титанів, чи вказує на те, що коли вони не впоралися, що вже казати про нього, грішного. Ірка гнівалася.