Евгения Кононенко: Жити – пити (збірник)

Серце дружини Сергійовича стискалося щоразу, коли вона дізнавалася, що він знову розпочав пиячити. Вона зіщулювалася і перетворювалася на стареньку з радянських стрічок про війну, яка отримує похоронку на сина.

Спочатку вона довго не могла повірити, що це відбувається саме з ними і її можуть назвати дружиною алкоголіка. І це було зрозуміло, адже все подружнє життя вона прожила з чоловіком, котрий випивав тільки на урочистих подіях та по маленькій чарочці (або ковток з фляжки) на рибалці, а на старість з'ясувалося, що вона має перетворитися на соціального працівника, котрий щодня має справу з пияками, безхатченками та іншими сморідними істотами. Це її вбивало. Вона була витривалою та інтелігентною людиною, викладачка університету, з роботи пішла набагато пізніше за чоловіка (Сергійович не подарував рідній державі жодного робочого дня після того, як отримав пенсійні можливості) і сподівалася на спокійну старість, усвідомлюючи, що донька завжди буде трохи дратувати її сильною вдачею, онука буде радувати просто своєю наявністю, а Сергійович принаймні не заважатиме. Але цього не сталося.

Вона довго думала, за що це їй таке горе. Вона нікому не завинила, ані людям, ані Богу. Чому ж її чоловік не вгамується? Вдома завжди все є, ніхто від нього нічого не вимагає (якось не звикла вона до чоловічої підтримки, батько загинув під час Другої світової; брат був слабким, цікавився хвойдами і не любив брати на себе відповідальність; Сергійовичу також було зручніше, коли домом, побутом, родиною опікувалася вона), великої любові та тепла немає. Але того не було й на початку, хіба так буває не з усіма? Як це взагалі сталося? Жили нормально, можливо, трохи відсторонено, але відпустки проводили разом, в хворобах та радощах одне одного підтримували, доньку виростили, онукою милувалися…

Згадала, що не знала його родичів, хіба що матір, котра лякала її гучним голосом та бурхливими емоціями (можливо, тому Сергійович не міг чути Ірки, бо вона нагадувала йому матір), а може статися, що це генетичне, що він просто не міг не пити?

Відчувала сором за чоловіка перед людьми, перед родиною, перед собою, перед ним самим. Не розуміла вона, як він може перетворюватися на це витрішкувате опудало. Очі чоловіка, світло-блакитні та проникливі, ставали круглими та дурнуватими, як у кошенятка, що пізнає світ.

Її сором тхнув. Сумішшю перегару, немитого чоловічого тіла, сечі та невипраного одягу. Сергійович ніколи не був чепурним, він мало пітнів, можливо, тому що завжди мав сухеньке та худорляве тіло, можливо, свою роль відігравала знищена щитовидка, завдяки цьому він не ставав вщент сморідним. Але він рідко мився, часто виглядав недоглянутим (і це не через провину дружини, котра втомилася прати та прасувати, нагадувати та обурюватися; і не через доньку, яка постійно купувала новий одяг, що він складав акуратними стопками до шафи і беріг невідомо для чого). Коли він пив – переставав себе відчувати соціальною істотою, тому всі вихлопи організму осідали на ньому, як отруйні випари на колгоспні поля. Вбивали все живе, що в ньому дихало.

Сором був спорідненим зі страхом.

Дружина почала приглядатися до доньки, чи, бува, та не п'є. Ірка інколи поверталася п'яна, але розмовляти з нею завжди було важко, всі душевні розмови Ірка зводила до логіки, а у логіці її матір була не сильна. Останнім аргументом Ірки було таке: «Облиш мене, в мене важка жіноча доля», – після цього Ірка акуратно знімала одяг, розвішувала на плічка, крокувала до ванної кімнати, як військовий, рівно тримаючи спину та чітко переставляючи ноги, а потім вкладалася і спала з невинно-блаженним виразом на обличчі. Дихання її було рівним та не обтяженим муками совісті. Матері залишалося тільки тривожитися та інколи плакати цілу ніч, жалісно скавулячи.

Сергійович не усвідомлював, наскільки змінюється, не любив і не хотів про це думати, аналізувати, відмахувався і ставав агресивним, хоча агресії напідпитку не виявляв. Ірка вже з двох слів телефоном могла зрозуміти, що батько п'є і навіть скільки це триває діб. Бо він брехав, що в нього все нормально, і обурювався, коли зухвала донька йому не вірила.

Перший запій та перше виведення з запою далися всім важко, мабуть, тільки завдяки прагматичності Ірки вдалося з усім впоратися, донька знайшла потрібних лікарів, спокійно розмовляла з ними, дивилася, як татові роблять крапельницю, слухала байки. Нарколог відразу зрозумів, що родина пристойна і всі, навіть клієнт, опираються алкоголізму, але нічого вдіяти не можуть, от і кличуть на допомогу фахівців. Батька пробували кодувати, тримався вісім місяців. Возили до батюшки, допомогло на півроку.