Павліна Пулу - Краса, що не рятує

Але зараз усе змінилося. Їй здалося, що тут тісно і брудно.

І Надька, лягаючи під пухову важку перину, подумки слізно просить у Толічки – знайди мене якнайшвидше і поверни в тепло своєї турботи, на улюблену кухню, де так смачно пеклися тістечка та плітки…

Тихо і впевнено приходить зима. Надька, таємно від Макарчука, хлипає в істериці на веранді – невже це і є тепер її життя? Сліз нема. Є спазми, а сліз нема. Над нею сушене свячене зілля з павуком на верхівці, під нею – чорне ткане рядно, за вікном – снігодощ… Нейлонові колготки рвуться, волосся нефарбоване, але губи червоні і пудра досі не закінчилася… Мусить вона бути у формі чи ні?

Спершу зима – початок жовтня! – мете мокрим снігом, і Надька заламує з відчаю руки, бо туалет надворі, а криниця – аж у кінці подвір’я. Та найгірше, коли немає ванни, де можна поніжити своє тіло ялівцевим екстрактом, а потім, розпашіле і гаряче, помастити кремом і пірнути в ліжко до Толічки – золотою рибкою його бажань…

Потім негода остаточно замикає їх у темній хаті, а у діда Макарчука немає телевізора. Ще колись, коли сільські жінки вважали телевізори творінням диявола, його баба заприсяглася, що такої нечисті в її хаті не буде. І не було. Ні телевізора, ні телефону. Він живе в архаїчній оселі, далекий від цивілізації. Щасливим або нещасним його роблять тільки ті речі, які відбуваються з ним особисто. Лише на полиці, на покуті, висить велетенський білий радіоприймач з єдиною кнопкою, яка регулює все, що можна було в цьому приймачі відрегулювати. Макарчукові навіть на гадку не спадало його вмикати, а Надька як увімкнула, так і слухає безперервно. Радіо весь час балакає, тихенько та невиразно, і їй здається, наче хтось невпинно шурхоче фольгою.

Колись у сибірському містечку Кемерові, в якому мешкала Надька зі своїм «опікуном», радіо висіло на стовпі посеред вулиці. Одного разу навесні вона йшла кудись у справах – підстрибом, легко і зухвало. І ніс у ніс зустрілася зі своїм майбутнім чоловіком. Вона не знала, що це її майбутній чоловік, тому подивилася зневажливо на кілька весняних прищів на його носі, на порізане під час гоління лице, на вим’ятий комірчик сорочки, відчула запах господарського мила і подумала: «Який неприємний чоловік». А він запросив Надьку танцювати. Притиснув до себе так, що вона бачила лише смужки на його сірувато-безбарвних чоловічках і відчувала боляче свої груди на поверхні випраної господарським милом сорочки. І посеред вулиці, посеред блискучого сибірського неба, вона танцювала з майбутнім чоловіком під полонез Огінського. «Па-ба, па-ба, па-ба, па-ба-па, – думала Надька – па-па-ба-па, па-па-ба-па»… Небо в ті часи було велике й розлоге, воно ніде не починалося, ніде не закінчувалося, і дівчина думала, що земля – лише чорна хмаринка на небі, а якщо стрімко бігти, аж так, щоб вуха вловлювали мову трави, це буде політ над хмарами. І тоді Надька вперше збагнула, що має живе тріпотіння тіла, яке незбагненно хоче танцювати із цим чоловіком усе життя. І хоче, щоб танець проникав у її кров, у її судини, у її тіло і замовкав у розбухлій від емоцій голові полонезом Огінського.

Уже разом, після весілля, вони купили собі радіоприймач і переїхали в продувну, незатишну Москву, якої Надька ніколи не полюбила, попри крамниці, широкі вулиці та шанувальників. Одного разу вони святкували щось із друзями в ресторані, а потім пішли гуляти вдовж річки. Там пахло бризками і вітром. Вони обоє почувалися молодими, п’яними і романтичними. Толічка, наспівуючи їхній улюблений полонез, повів Надьку танцювати.

– Па-ба, па-ба, па-ба, па-ба-па. Па-па-ба-па, па-па-ба-па, – співала Надька голосно, так голосно, що її спів чули човнярі і бармени, рибалки і риба.

– Па-ба, па-ба, па-ба, па-ба-па, – співала Надька посеред Москви, посеред життя, посеред щастя.

Відчувала запах цигарок, одеколону, чистий солоний запах найкоханішого в світі чоловіка. Відчувала свої груди на його сорочці як ніколи чітко, тепло, наче це вже були не груди, а дві вогняні кулі. Її кроки відлунювали щастям. Вона весь цей час чекала на щастя, думала, що воно буде десь попереду, колись, потім. Вона хотіла мати шубу, кухонний комбайн і багато-багато всього, щасливого.

– Щастя вже, – любив повторювати доктор Бау, – щастя, люба моя Вероно, у цю мить. Те все, що попереду, – це мрія.

Хоча, якщо розібратися, то саме він і не вмів відчувати щастя вже, бо був одним із найбільших мрійників у Надьчиному житті.

А потім вона опинилася на батьківщині, там, де запах землі, готової до посіву, гостріший за парфуми. Де їй на сніданок дід Макарчук приносить варених раків, окунів, сомів і щук. Де вітри зривають електричні дроти зі стовпів, і їх тижнями не ремонтують, і в хатах світять гасовою лампою чи лойовою свічкою, а на свято – восковою. Де носять на головах не капелюшки, а кольорові салісохи і вовняні картаті пудьохи. Де вона спить взимку на розпареному житі, на печі…