– Собака, ага, надійся… Знаєш приказку – скільки вовка не годуй, однак у ліс побіжить, – видно, Світлана вирішила її дістати.
Гречка солодко спав на спині, розкинувши руки і ноги, – стільки простору… Вона дивилася на нього – жінка, яка пройшла через все – через психіатричну лікарню, через довгу й холодну самотність, що скалками льоду дряпала їй серце… Через депресію, під час якої разів зо п’ять пробувала померти, – не дали. Через сивину – посивіла, мов перекотиполе. А він спокійно і солодко спав у її ліжку, досі гарний. Вік наче не зачепив його обличчя, жорстокого і твердого. Він, такий колись коханий, спав, як немовля… На полиці стояли синові іграшки – солдатики і машинки. Синові малюнки. Як добре, що Гречка ще цього не зауважив. Як добре…
Ніна взяла в руки подушку, підбила її та ніжно схилилась над Гречкою…
– Чого вони б’ються? – запитує Надька у Макарчука.
– Кого? – перепитує Макарчук. Він на старість геть оглух. Сидить біля неї на лавці – глуха сіра кульбабка, яку от-от здує вітром.
– Півні, питаю, чому б’ються? За курку?
– Га? Що ти хочеш? – присуває Макарчук Надьці своє вухо до рота. Ця велика жовтава вушна раковина для неї – звична річ. Усе, що треба сказати, кричить у самісіньке вухо.
– Півні за курку б’ються?! За найкращу?!
– Яка там курка? Півні люблять битися, от і б’ються, – Макарчук підносить до свого рота розрізаний помідор і притримуючи вказівним пальцем кінчика носа, кусає пахучий соковитий м’якуш. Його ніс уже майже лежить на підборідді – дорідна Макарчуківська носяка, що передавалася в їхній родині чоловікам через покоління.
– Півні… – усміхається беззубий Макарчук до помідора, – ти знаєш, усякі бувають півні. Одні курок топчуть, інші сідалко, щоб нестися, шукають, а ще інші – б’ються. Колись ми півників на м’ясо хотіли вигодувати. То вони з голими черепами ходили – так обдирали один одного. Щотижня по два півники гинули. Із тридцяти – чотирьох вигодували.
Макарчук бере чергового помідора, посипає цукром і, притримуючи носа вказівним пальцем, щоб не прикусити, натискає на помідор яснами. У їхній веранді на столі стоїть склянка, а в склянці його вставні щелепи. Та Макарчук запевняє, що без зубів йому зручніше, бо більше вільного місця в роті.
Надька тим часом намагається впіймати в об’єктив фотокамери півнів. Тепер уже інші фотокамери – без плівки, цифрові. Їй так і сказав один продавець побутової техніки, який приїздить раз на місяць до них у село. Але Надька – вона ж минула епоха. Нащо їй цифрова фотокамера? Як і колись – старий плівковий фотоапарат, стара Надька – схудла, зібгана, зморщена, з чорними нігтями – налазить під них земля, з білим волоссям, яке ховає під хустку, з худими ногами, покресленими сіткою синіх жил.
Надька любить, коли б’ються півні – дзьоб до дзьоба, голова до голови, гребені червоні, пристрасні, у-у-ух, які шалені, скільки динаміки, енергії, нервів, руху… Таких півнів у своєму житті вона колись зводила, щоб побилися за неї, бажано до крові.
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу