Павліна Пулу - Краса, що не рятує

– Не знаю ніякої Дуньки.

– А мене хіба знаєте, пані?

– Тітка Тетяна Макарчук присилала листи і посилки. Заочно знаю.

Не встиг дід оговтатися, а вона вже в хаті. Туфлі їдуть по мокрій брудній підлозі, хапається за діда, і вони на якийсь час стають єдиною чотириногою істотою, що намагається втримати рівновагу. «Який сором», – думає дід, намагаючись утримати вдвічі більшу за себе Надьку на ногах. «Що за нечупара, цей дід Макарчук, – роздратовано думає Надька, – і мені що, тепер тут жити?»

Кілька годин тому вона зійшла на перон маленької залізничної станції районного центру. Світла осінь, як чиста сторінка, айстри, дим, листя і мрії… Отак Надька повернулася на батьківщину. Весь у квітниках вокзал, пізні чорнобривці, туалетне жасминове мило в поїзді. Вона заходить у привокзальне кафе, щоб поснідати і розпитати, о котрій годині в її рідне село їздять автобуси. Виявляється, ще годину треба чекати, тому вона сідає біля вікна і трохи гидливо п’є чай із лимоном. Перед нею – переповнена недопалками попільниця, яку ніхто не міняє, за вікном – провінціали зі своєю дикою говіркою і кукурікання півнів посеред міста… Столи з червоними серветками, горнятка з сірої глини, бідно і несмачно, – це світ людей, які приручили півнів, думає Надька.

– У кожному курнику має бути лише один півень, якщо буде два, то битимуться, або ж один із них піде в сусідський курник. Краще, коли один, – розповідає сільська жіночка своїй напарниці – вони несуть на вокзал відра з грибами, і Надька вихопила це речення з розмови, наче продовження своїх думок, – вона любить, коли б’ються півні.

Панчохи зі стрілкою, туфлі на високих підборах, спідниця до коліна і червоні губи під капелюшком. Вона привертає до себе увагу – незвична, елегантна і чужа. «Хто ти, Надько, для них усіх?» – запитує вона себе, бо рішучість потрохи відступає. Емоції, які гнали жінку в такий далекий світ, поволі вщухають. Вона не думає, що це надовго, думає, що десь до січня, коли Толічка по неї приїде, щоб разом святкувати Новий рік, адже з ким його зустрінеш, із тим і проживеш, а він, напевно ж, хоче прожити з нею. А якщо не зараз, то потім, то все одно захоче, бо кинути Надьку на день – це одне, але жити без неї все життя – то інше. «Він не зможе, – думає, – наздожене, схопить за рукав і притисне до свого живота, її, Верону».

Макарчукове життя схоже на сни – із порожніми сторінками розмитих дощем листів від померлих. І ось одного дня в ці сни приходить Надька. Вона стоїть на гожих струнких ніжках, узутих у якісь геть нереальні високі туфлі з ліліями. Ворушить губами, як риба, що розмовляє з іншими рибами, та її мови він почути не вміє – глухий. Підходить ближче, щоб розчути, скидає з голови кашкет, щоб не заважав уважніше слухати. А та вже й замовкла, тільки клацає рівненькими нігтями по лакованій сумці – вона ніколи не любила довгих яскравих манікюрів, бо вважала, що вони підкреслюють зморшки на руках. Вона прийшла у дідове життя милою красунечкою з розвіяним шарфом, і на її обличчі не можна було прочитати віку.

«Хтозна, скільки їй, – думає собі дід Макарчук, – мала б бути старою і сивою, як дірявий човен, мусила б мати на дні повно піску і закам’янілих мушель. А подивишся – то хто його зна?»

Макарчук іще й не втямив, хто ця Надька, ще й не розібрав, як її звати, а вже внюхав своїм дзюбатим ґачкуватим носом запах її вроди і подумав – подивимося, що то за фіфа. Вони п’ють чай із липи та звіробою – на веранді. Вона – бридливо, він – з апетитом. Із чорним хлібом, помазаним медом. Вона виймає свій фотоальбом, він – фотографію померлої баби, дивляться. Що їм іще робити?

Лягають спати, двоє малознайомих родичів у різних кутках тісної темної хати, що пахне попелом. Дід Макарчук думає перед сном – нащо і звідки з’явилася в його житті ця жінка? Він прислухається до шарудіння її тонкого халата в смужку, до хлюпання води, і намагається вгадати, добра чи погана прикмета – оця Надька. Для нього вона залишається якийсь час лише прикметою, дороговказом долі, що він його ніяк не може прочитати.

А Надька вперше за ті роки, що відділяли її від дитинства, опиняється у старій сільській хаті, переділеній навпіл сіньми, що пахне димом, мишами, старими кожухами і житнім хлібом. Вона не може збагнути, подобається їй тут чи ні. У напівсні пригадує далекі часи, коли вони з бабусею мешкали на околиці села, лягали спати разом із курми, а просиналися – з жайворонками. Бабуся казала, що рання пташечка зубці теребить, а пізня – очки. Надька їла немитий виноград, і на язиці вискакували прищі. Вечорами вона любила гуляти польовою дорогою – до зірок. Ідеш, було, по коліна в тумані, під ногами рипить мокра трава, у роззявлений від сміху рот залітають нічні комахи, вії молодого місяця вкриваються росою, загадково темніють мальви, коливають брилями кручені паничі, теплий вітер, пахучо зібраний у мильні бульбашки диму над будинками, печена капуста, звіробої, чебреці, ожини, жовті безсмертники – Надьчине життя тоді було сповнене насолод. Навіть пухирці на тілі від укусів комах не допікали, бо як же подобалося розчухувати їх до крові.