Павліна Пулу - Краса, що не рятує

Настала північ, а Толічки нема, потім перша, друга, третя година… Випите чергове горнятко чаю, червоні відбитки губ на порцеляні. На будинку навпроти червоний відбиток ранкової зірки. Потім будинок рожевіє, блідне, жовтіє, і зрештою Надьку і увесь світ заливає яскраве вересневе сонце. Понеділок, думає Надька. Толічці на роботу, мусить прийти перевдягнутися – не піде ж він у хатніх капцях і спортивних штанях на роботу. П’є ще одне горнятко чаю. Чи він уже в Марічки на гардероб розжився? Її вікно на схід, тому сонце пече в очі. Очі печуть, сонце пече, серце пече, а вона не плаче. Нічого, скоро дванадцята, сонце перейде на будинок навпроти, і буде затінок. Верона сидітиме собі в затінку і питиме чай. Освіжила на губах помаду, пішла в туалет, запарила новий чай. Прийде. Точно прийде. Він мусить прийти, інакше й бути не може. Он, навпроти, за своїми вікнами, живуть щасливі сім’ї, під нею живе щаслива сім’я, над нею живе щаслива сім’я. І вони з Толічкою – щаслива сім’я серед решти щасливих сімей. І в них буде дитина. Прийде він, прийде. Прийде на ніч. Сидить спершу в сутінках, далі в темряві. Світла не вмикає. Надьці не потрібне світло. Губи вже не підфарбовує. Ніч, день і ще одну ніч не спить. Людині, яка не спить другу добу, світла не треба.

Ранкова зірка знову рожевіє на будинку навпроти. Доктор Бау казав, що саме в цей час, удосвіта, помирає найбільше людей. Саме в цей час.

І Надька, міцно зціпивши губи, збирає у валізку найнеобхідніший одяг – якщо він її собі не поверне, якщо він її не знайде, то саме тепер, удосвіта, помре їхня любов.

Бо вона не хоче через місяць, заповнюючи якусь анкету, у графі «сімейний стан» писати «розлучена». Бо вона не хоче, щоб через місяць, коли до неї приходитимуть шанувальники, їх ніхто більше шанувальниками не вважатиме, а щоб усі казали – проститутка, хахалів до себе водить… А вони приходитимуть, бо нащо ж тоді бути гарною, як не на те, щоб приходили шанувальники, їли твої тістечка і сохли від кохання, намагаючись кінчиками пальців торкнутися до твого халата. Бо вона не хоче жити покинутою матір’ю-одиначкою через якусь сиву бабу, що відбила її чоловіка. А саме зараз Толічка спить із цією потворою, селючкою, із цією розжирілою свиноматкою, замість того, щоб цілувати Надьчине тіло, яке так щедро лежало б перед ним, розкинувшись на простирадлах усією своєю застиглою мовчазною красою.

Це треба відвернути, вирішує вона. За будь-яку ціну. Від цього треба втекти. Зібрати валізи, сісти на потяг і поїхати. Колись вона йому зізналась, що хотіла б повернутися на батьківщину, в Україну. Він сказав, що це все дурниці, нікуди вони зі столиці не поїдуть, бо треба геть дурними бути, щоб їхати звідси в провінцію. А Надька відповіла, що вона таки колись поїде, бо десь там має бути її родина.

Час їхати, бо скільки ще доріг треба обійти! А якщо не вирушити зараз, то коли? Найвдаліший час. Нехай спробує пожити без неї. Толічка повернеться в їхню квартиру, а дружини нема. Бо так і повинно бути, це вона його має покинути, а не він. Бо в кого більші можливості? У кого більше корисних знайомств? Хто красивіший, урешті-решт?

Ранок. У порожній квартирі Шистачків у кухні на столі стоїть немитий сервіз із відбитками її губ.

Ранок. На пероні вокзалу з маленькою валізкою стоїть Надька. Вона не збирається залишатися на батьківщині надовго. Толічка здогадається, де її треба шукати, і знайде – серед рідних Надьчиних боліт, серед теплих хат, серед люблячих родичів – і забере назад. То нащо набирати багато речей? І в цей момент, із маленькою валізкою, на пероні, де зупинився поїзд Москва – Київ, її сфотографували – стоїть біля самісінької колії, одна нога звисає, наче жінка от-от стрибне під поїзд, три чверті обличчя, світлі підведені очі дивляться в кадр, а на губах чи то усмішка, чи то гримаса плачу, тільки сліз нема, обличчя сухе, гарне і біле від пудри. Знімок зробив фотохудожник, із яким Надька розговорилася на вокзалі. Він теж їде в Україну, у Москві був на екскурсії, відвідав мавзолей, Красну площу і покатався на метро. Потім вони сидітимуть поруч у вагоні, і жінка розповідатиме йому сумну історію з розлученням, а він здивовано вигукне:

– Надіє Павлівно, ви така сильна жінка, що я від вас просто у захваті. Справді. Жодної сльозинки, ви й разу не заплакали.

Звісно, його захоплення стосується не так історії, як Надьчиних грудей, що погойдуються – чух-чух – у викоті блузки. Надька від спеки розстібнула ґудзик – чух-чух…

А Надька здивовано думатиме: «І нащо ото людям плакати? Мішки під очима, синці, зморшки… Добре, що я не вмію цього робити. Добре, що мені не боляче».