Светлана Талан: Коли ти поруч

– Лікарю, скажіть, будь ласка, ви можете мені зробити аналізи або тести, щоб визначити, скільки мені залишилося?

– Навіщо це вам? Продовжуйте призначене лікування…

– Це для мене дуже важливо, – карбуючи кожне слово, сказала Даша. – Я готова почути будь-яку відповідь.

– Усі хворі так говорять, а потім…

– Я наполягаю, – твердо мовила Даринка.

– Добре. Ми визначимо рівень вірусного навантаження.

– Спасибі, – спокійно відповіла вона і стомлено заплющила очі.

Коли результати обстеження були на руках у лікаря, він зайшов у палату до Даші. Втім, для нього і так було видно, що в дівчині ледве жевріє життя. Вона згасала, швидко танула, як воскова свічка.

– Скільки? – прямо запитала Даша.

– Я не Бог і точно не можу знати.

– Можете говорити прямо, нічого не приховуючи.

– Не можу! Ось розумієте – не можу! Не можу – і все тут!

– Не нервуйтеся, лікарю, – спокійно сказала Даринка, і на її обличчі промайнула легка посмішка. – Це ж моє, а не ваше життя. Максимум скільки?

– Місяць, – відповів лікар глухо й тихо, але його слова прозвучали для Даші з шокуючою ясністю. Вона була готова до всього, але слово «місяць» було важче від суворого вироку судді. Вона помовчала, потім тихо запитала:

– А мінімум?

– Не знаю, – лікар відвів очі й подивився у вікно.

– Мінімум? – повторила Даша своє питання.

– Може бути, тиждень.

– Тиждень або?…

– Або кілька днів.

Дарині зашуміло в голові, її душу охопив страх перед неминучим, скував її тіло по руках і ногах, роблячи його безвольним. Але це тривало недовго. Вона знайшла в собі останні сили, щоб зробити глибокий вдих, і сказала:

– Підготуйте мої документи. Завтра вранці я хочу вилетіти додому.

– Але… Це неможливо! Ви наражаєте себе на величезний ризик. Тут, у клініці, у вас є ще шанс…

– У мене вже немає шансів – і ви це знаєте, – з гіркою іронією в голосі сказала Даринка і, зробивши паузу, додала: – Хочете, лікарю, я вам розповім про те, як ми в хоспісі виконували останні бажання хворих?

…Вони ще довго розмовляли наодинці в палаті. Потім лікар запитав:

– Яке ж ваше останнє бажання, Дашо? Я готовий його виконати.

– Спасибі, лікарю. Але життя навчило мене сподіватися тільки на себе, і своє останнє бажання я виконаю сама.

– Чи можу я його дізнатися, чи це таємниця?

– Хочу померти в обіймах коханого, – відповіла Даша.

Священик невеликої старовинної церкви, що приліпилася неподалік сучасного галасливого аеропорту, побачив молоду жінку. Вона йшла до нього, похитуючись, ледве пересуваючи ноги. Він розмовляв англійською і не знав російської, але блискучі сині очі жінки на змученому, виснаженому, без єдиної кровинки обличчі, сказали йому про все. Вона сповідалася, він відпустив їй гріхи, і молодиця ще довго стояла навколішки перед іконою Ісуса і про щось палко його просила. Потім невпевненою ходою вона залишила церкву і попрямувала у бік аеропорту. Священик довго дивився їй услід.

…Даринка з полегкістю зітхнула, переступивши поріг будинку. Відразу ж повіяло затишком і теплом. Оленка ще була у школі, і Даша пройшла в їхню спальню. Вона дістала із сумочки аркуш Ілонки і прикріпила над ліжком. Переодягнувшись у домашній пухнастий махровий халатик, Даша лягла на ліжко та із задоволенням вдихнула запах Сергія, який зберігала його подушка.

– Любий, я вже вдома, – сказала вона Сергію по телефону.

– Як удома?! Чому ти мене не попередила? Я б тебе зустрів, – почула вона в слухавці схвильований, до болю рідний голос.

– Приїжджай. Я чекаю на тебе, – мовила вона.

Сергій, як очманілий, примчав додому через десять хвилин. У грудях скажено калатало серце, передчуваючи зустріч із коханою. Він забіг у будинок, розкидаючи на своєму шляху курточку, шапку, шарф, черевики. Він широко розчинив двері спальні, й усмішка миттєво зійшла з його обличчя. На стіні він побачив білий аркуш з написом: «Щастя тим, хто йде далі» і… все зрозумів.

Страшна здогадка його паралізувала, і всередині щось обірвалося, немов із грудей вирвали живцем серце, залишивши тільки дикий, нелюдський біль.

Сергій підійшов до Даринки, поцілував її. Вона змінилася до невпізнання, але залишалася все так само близькою, рідною та коханою.

– Добридень, моє сонечко, – мовив він лагідно і ліг поруч із Дашею.

Сергій обійняв її худеньке тіло, і Дашу покинув страх. Вона перестала відчувати біль у грудях і в усьому тілі, а на душі стало надзвичайно спокійно і добре.