– Значить, у мене є шанс?
– Без сумнівів! А чому ти не в літньому таборі?
– А хто хоче брати дітей зі СНІДом? Цього року мене не знайшли куди прилаштувати – так сказала наша завідувачка. А взагалі я більшу частину часу проводжу в лікарнях. Так усім спокійніше.
– Кому це, всім?
– І мені, і вихователям.
– Оленко, а ти хотіла б жити з нами? – запитала Даринка і затамувала подих.
– Хотіла б, але не буду, – мовила Оленка і знову відштовхнулася ногою від землі, ясно даючи зрозуміти, що довірлива розмова закінчена.
– Але чому?! Ми тебе удочеримо, ти будеш жити разом з нами, ми будемо тебе любити…
– Не буду!
– Хіба тобі тут краще?
– Тут погано! Але я вдам, що знепритомніла, і мене знову відправлять до лікарні. Там добре.
– Що ж хорошого в лікарні?!
– Там мене ніхто не дратуватиме. Там дівчатка будуть зі мною дружити. Там усі хворі на СНІД і не бояться одне одного! Зрозуміла тепер?! – дівчинка прокричала останні слова.
– Я ж та Сергій не будемо тебе дражнити…
– Ви будете боятися мене, як усі!.. Як усі вони! Я не хочу до вас!
Даринка глибоко вдихнула і сказала:
– Ми не будемо тебе боятися. Я тобі обіцяю.
– Я не вірю тобі! Я вірила одній Віталіні, але вона в раю.
– Дослухай мене до кінця, прошу тебе.
– Говори, – байдуже сказала Оленка, й далі гойдаючись.
– У мене і в дядька Сергія ВІЛ-інфекція.
Дівчинка на мить завмерла, потім повернула до Даші голову й уважно подивилася на неї.
– Не брешеш? – запитала вона.
– Ні, – відповіла Даша. – На жаль, це правда.
…Після розмови з дівчинкою Даринка із Сергієм відразу ж пішли в кабінет завідувачки і повідомили, що хочуть удочерити Оленку.
– Ви знаєте, що вона хвора на ВІЛ? – запитала пишногруда завідувачка.
– Знаємо, – сказав Сергій. – Це не змінює нашого рішення.
– Ви мало знаєте про це захворювання, – завідувачка поправила свою гордість, виставляючи з глибокого розрізу сарафана напоказ більшу її частину. – Дівчинка може вас заразити невиліковною хворобою. До того ж вона приречена. Такі діти рано вмирають і…
– Ми хочемо удочерити цю дівчинку, – чітко карбуючи кожне слово, рішуче повторив Сергій. – Завтра ж я пришлю свого адвоката, який займеться усіма формальностями. Скільки це забере часу?
– О! Це не так просто! Це тривалий процес, до того ж дівчинка хвора… – почала завідувачка, відкинувшись у кріслі, але кілька «зелених», які виклав на стіл Сергій, пом’якшили тон її голосу і поліпшили настрій. – Якщо є бажання, можна скоротити всі процедури до трьох місяців.
– Це дуже довго, – мовив Сергій і додав ще кілька купюр. – Ми не можемо стільки чекати.
– Максимум півтора місяця, – відповіла завідувачка, і товсті пальці з золотими перснями плавно опустилися на зелені купюри.
Оленка виявилася такою чудовою дитиною, що не любити її було неможливо. Здавалося, вона жила в цьому будинку разом з татом Сергієм і мамою Дашею, як вона тепер їх називала, все життя. Щоправда, з дозволу Сергія, фотографія Віталіни, що стояла на каміні, перекочувала в спальню Оленки. Тут дівчинка не відчувала себе скривдженою і не такою, як усі інші. Вона була сама собою і демонструвала з кожним днем чимраз більше свої позитивні якості.
Даша, реально дивлячись на речі, сподівалася на краще, але завжди була готова до найгіршого. Вона іноді міркувала про те, що може в будь-який момент зникнути із життя дорогих їй людей. У такі хвилини вона думала більше про Сергія, згадуючи про те, як важко він переносив розлуку з Віталіною. Одного разу вночі вона зрозуміла, що якщо її не стане, то Оленка, тільки вона, ця кмітлива, не по роках доросла дівчинка, повинна стати надійною опорою в житті Сергія. І тоді Даринка стала робити все, щоб іще дужче зблизити Сергія з дівчинкою. Вона змушувала його відвозити і забирати Оленку з занять великим тенісом, посилала їх разом у зоопарк, на виставки – куди завгодно, аби вони були частіше разом. Зі свого ж боку Даша почала навчати дівчинку готувати їжу, прибирати в будинку і приділяти більше уваги батькові.
– Розумієш, Оленко, – говорила Даша, навчаючи дівчинку премудрості куховаріння, – чоловіки, як маленькі діти. Що вони можуть без нас, жінок? Нічого не можуть. Варто лише раз не приготувати їм борщ, і вони будуть ходити голодні цілий день. Мало що голодні, але й життям незадоволені. Здавалося б, немає в будинку поїсти – збігай до найближчого магазину, купи десяток яєчок і шматочок ковбаски, поклади на пательню, підсмаж – і готовий тобі обід. Проте що роблять у такому випадку чоловіки?
Читать дальше