– Так, – відповіла Даша. – Я тобі розповідала вже про дівчину з хоспісу. Її звали Ілона. Вона померла у тяжких муках від СНІДу.
– Навіщо ти його завжди береш із собою?
– Не знаю, – знизала плечима Даша і обережно згорнула аркушик, ховаючи його в сумку між документами. – Напевно, тому що любила цю дівчину. І взагалі, мені сподобалася ця її робота. По-перше, напис зроблено великими літерами на червоному тлі з бюлетеня про СНІД. Це як нагадування про страшну і підступну хворобу, яка може підстерігати будь-яку людину, що живе на цій землі, про хворобу, яка дуже хитра і підступна, і ніхто з нас не знає, коли і кого вона вихопить із життя собі в жертву. По-друге, тут дуже добре побажання від дівчини, що попалася у павутиння СНІДу, тим, хто живе далі, після неї. Це як естафетна паличка, яку передають наступному бігунові. Отримавши її, він побіжить далі, щоб передати іншому. Єдина тільки різниця, що спортсмен добіжить до своєї фінішної лінії, а тут… Утім, не будемо про сумне в цей вечір…
Уже наближався Новий рік, який Даринка збиралася зустріти в стінах рідного будинку, в колі сім’ї. Але у неї на тлі ослабленого пневмонією організму знову загострилася кишкова форма СНІДу. Вона не могли практично нічого їсти, потерпала від виснажливої, до знемоги, блювоти, болю в грудях і почала різко втрачати у вазі. Сергій з Оленкою були далеко, але Даша постійно відчувала їхню присутність. Рідні їй часто телефонували, і розмови з ними не дозволяли їй піддатися хандрі. Тут, за кордоном, а не в себе на батьківщині, Даша вперше побачила людей з яскраво-червоними стрічками – символом усвідомлення важливості СНІДу, прийнятим у всьому світі, символом протесту проти істерії та невігластва, проти громадської ізоляції людей, що живуть з ВІЛ. Вони сміливо виступали з промовою, і деякі з них, без страху опинитися за бортом, заявляли про свою недугу. Також Даша дізналася, що 1 грудня – Міжнародний день боротьби зі СНІДом.
Останнім часом Даринка намагалася менше дивитися в дзеркало, але одного разу вона пішла зробити рентгенівські знімки, роздяглася й мимоволі глянула на себе у велике настінне люстро. Те, що Даша побачила, змусило її здригнутися і з жахом відскочити вбік. Перед нею була виснажена, з неживою жовтою шкірою жінка, у якої випиналися ребра і ключиці, а груди стали схожі на маленькі засохлі мішечки, що втратили свій природний рожевий колір. Шия витяглася і стала довгою, на ній стирчав кадик. Зі щік зійшов живий колір, і кудись зникли її ямочки, ніс незвично загострився. Мабуть, на жовтому обличчі залишалися живими тільки її сині очі. Вони стали ще більшими і сумними та злякано дивилися на своє, спотворене хворобою, віддзеркалення.
Цієї ночі Даша ніяк не могла заснути. Вперше серед ночі вона подзвонила Сергієві й до смерті його налякала. Переконавшись, що вдома все добре, Даша вляглася зручніше, маючи намір усе-таки заснути. Але щось мучило її, роздирало зсередини, точило хробаком, і вона довго крутилася в ліжку, але сон не йшов.
Даша підвелася, намацала ногами біля ліжка капці й підійшла до вікна. Була повня. На неї дивився кругловидий, холодний місяць, що лив своє, якесь неживе, неприродне сяйво на землю. Внизу стояла сумна і самотня ялина з сухими шишками і теж, як Даша, дивилася на місяць.
І тут Даринка раптом збагнула, що їй не давало спокою. Вона відчула ЦЕ, як колись Ілонка, Андрій і інші хворі хоспісу. Тоді Даша не могла зрозуміти, як вони могли знати, що настав їхній час піти. Колись Даша виконувала їхні останні бажання, і вона подумала про своє. Воно у неї було одне-єдине: бути поруч із Сергієм.
Даринка притулилася розпаленим чолом до прохолодної шибки і до щему та болю в грудях відчула, як їй дороге все, що вона зараз бачить: і цей холодний місяць, і сніжні замети обабіч алеї внизу, і самотня ялина – усе те, що вона скоро вже не зможе побачити. Вона не заридала, не забилася в істериці, не впала у відчай. Дарина завжди була готова до цього, але навіть не припускала, якого душевного болю їй доведеться зазнати. По її щоках тихенько котилися тоненькі струмочки сліз, коли вона думала про Сергія і про жорстоку реальність цього світу. Вона думала про те, що після її зникнення світ буде існувати далі, вже без неї. Литиме своє холодне світло місяць, стоятиме ялина, розкидавши в боки свої широкі лапи-гілки, – все буде таким, як є зараз, за винятком того, що все це існуватиме вже без неї.
Вранці, коли лікар прийшов на обхід, Даша його запитала:
Читать дальше