Наталка Шевченко - Найзаповітніша мрія

– Та так, спало на гадку дещо… бідна його дружина! Бідні ми, жінки…

– Але ж Ірма Юріївна не дружина Сергія Петровича!

– Так. У тому-то й річ!

Я помовчала, не дуже тямлячи, про що йдеться.

– Ти не сердишся на мене? – врешті-решт несміливо спитала я.

Мама заперечливо похитала головою.

– Ні. Я ніколи не ображаюся на правду, ти ж знаєш. І серджуся лише на себе. Пробач мені, доню. Пробач…

Співзалежність – страшна річ, зокрема, й тим, що виникає поза твоїм бажанням. Можна скільки завгодно не хотіти хворіти на грип, та ти занедужаєш, якщо живеш із хворим. Можна опиратися співзалежності, та, якщо варишся в одному котлі із залежним, цей опір нічого не дасть. Спрацює лише бажання одужати. Одужати самому, вижити, виплисти і не йти на дно із тим, кого влаштовує життя в болоті.

Ця історія не має доброго кінця. Мама не розлучилася з моїм батьком. Вона терпіла і досі терпить і його, і від нього так багато, що це терпіння давно межує з глупством. Мій брат, на жаль, успадкував від батька багато вад; при всій своїй доброті він не міг протистояти спалахам люті, що виїли його зсередини, зруйнували шлюб, відштовхнули від нього жінку, яку він обожнював, і котра – єдина – любила його і досі любить. Рост почав пити, покинув роботу, перебивався якимись каламутними, випадковими заробітками й помер у тридцять п’ять років, уві сні. Його виснажене, вимучене серце зупинилося назавжди, і це розбило наші з мамою серця.

Я так сумую за ним, дедалі сильніше з кожним роком. Я пам’ятаю про нього все, і добре, і погане, однак для мене Рост завжди лишиться любим братиком, який захищав мене, вмів мене розсмішити, заохотив до читання і пишався моїми досягненнями куди більше, аніж батьки. Я й досі чую, як він, уже дорослий, зі сльозами в голосі питає маму: «За що тато так мене не любить?»

Та ні за що, Ростику, рідненький! Просто так. Без жодної причини…

Я пройшла крізь підлітковий період тихо, як і в дитинстві; відчайдушно закохуючись в будь-кого, хто мав необережність обдарувати мене лагідним поглядом, і мовчки страждаючи від потаємного кохання. А коли виросла, то за першої-ліпшої нагоди вискочила заміж, просто аби втекти з дому якнайшвидше. Та втекти від себе неможливо, і сім років мого шлюбу довели це неспростовно, як теорему Піфагора. Я, котра засуджувала маму за терпіння, сама терпляче зносила від чоловіка те, за що будь-яка інша жінка, яка поважає себе, виштовхала б його втришия. Та я не знала, як це – поважати себе. Я цього не вміла. Мені ніхто не показав. Бабуся Олена завжди шанувала себе, та була надто далеко, аби надихнути мене на те саме.

Порочне коло розірвалося зі смертю Ростика. Мені здалося, що якимось дивом, якимось містичним чином до мене перейшли його волелюбність і стійкість. І здатність діяти теж. Я спокійно спакувала речі і повернулася до батьків. На той час «любий татусь» уже переніс перший інсульт і ледве рухався по хаті. Однак пити не перестав.

Нині я збираюся до нього в лікарню, бо шляк трафив його вдруге. Лікарі сяк-так поставили його на ноги і слізно попрохали нас забрати його додому, бо він дістав їх усіх до печінок. Він матюкався, повзаючи палатою, так, що змусив би пекти раків будь-якого одеського биндюжника. Він гидив, де стояв, і охочих підбирати за ним лайно не знаходилося.

Окрім моєї мами.

Мама тягне його, як схимник вериги, і була б рада кинути, але надто пізно. Жалюгідний, тремтячий, матюкливий, зарослий, як лісовик, зі слиною, що тече з рота, – кому він потрібен? Де поділися розвеселі тьоті, що стрибали в ліжко до молодого красеня, підхихикуючи: «Жінка – не стінка, можна й посунути»?! Де так звані приятелі, що радо ділили на трьох пляшку оковитої, та не могли знести і грама чужої біди?

Немає, нікого немає. Лишилися тільки ми з мамою.

Зараз я прийду до нього, і перше, що він спитає мене, чи принесла я цигарки. Я відповім, що лікарі забороняють йому палити, і він скаже: «Та пішли вони всі!!!» Потім він спитає, де його «чекушка», а я відповім: «Там, де й цигарки». «То якого йуха ти тоді прийшла, курво?!» – зареве він скаженим бугаєм. А я, пересмикнувши плечима, відгукнуся: «Хотіла б я сама це знати, тату».

І піду до завідувача відділення, щоб віднести йому батькові папери для виписки і для оформлення групи інвалідності. Ото він зрадіє (завідувач, я маю на увазі). Потім я викличу таксі й сяду біля водія. Я б сіла біля кого завгодно, хай і біля Джека-Різника, аби не поруч із батьком.

Скоро мамине «щастя» вже буде вдома.

Але спочатку я зроблю дещо для себе. Винесу цей зошит надвір і спалю його. Влаштую невеличке аутодафе. Я на це заслужила.