Наталка Шевченко - Найзаповітніша мрія

– От моя дівчинка! – бурмотів він нарешті, і язик у нього заплітався, як і ноги, коли він рухався. – Розумна, як я! Не те що той вилупок!

«Той вилупок» – це мій старший брат. І батько помилявся що до нього. Ростик не був дурним, де там! Він хапав на льоту все, ніколи не готував уроки вдома, але знав їх назубок, читав ще більше, аніж я, і завжди вмів мене розсмішити. Але він був сином алкоголіка, з деструктивною поведінкою і нульовою мотивацією до навчання. А ще в алкоголіків, якщо хтось не в курсі, не буває здорових дітей. Ми з братом – чудове тому підтвердження.

Батько ніколи не бив мене. Навіть пальцем не торкався. Для биття йому цілком вистачало матері й брата. У нього був своєрідний кодекс честі – дуже своєрідний, на мій смак. Бити не просто так, а за щось. Син не вивчив уроки – трісь. Жінка криво на нього глянула – бац! Не приготувала їсти вчасно або витратила гроші (його гроші!!!) на нову кофтинку для доньки – я навіть згадувати не хочу, що тоді робилося. Ось чому я завжди дивилася в підлогу і до школи вдягалася, як маленька жебрачка. Окрім школи, я нікуди не ходила. Однокласники дражнили мене, а я відчайдушно намагалася завоювати їхню любов тим, що давала списувати все, що попросять (а якщо не просили, пропонувала сама), покірно залишалася на всі шкільні чергування, витирала дошки, мочила ганчірки, замітала класи, перевертала стільці після останнього уроку. Я робила все, аби мене хоча б хтось, та полюбив.

І нічого не допомагало.

Я також щосили намагалася полюбити батька, знайти в ньому щось хороше, як мене вчили в школі. Я шукала і шукала те хороше, та все було марно. Він пиячив, гамселив маму від дурної голови, бив брата так, що той зомлівав від крику (зазвичай батько робив це тоді, коли мама була на нічній зміні, ну, щоб ніхто не заважав), гуляв з якимись страхітливими тьотками, зраджував маму… Він був вилупком і залишається ним досі. На жаль, я надто пізно зрозуміла, що такі істоти не вміють любити. Нікого, навіть себе.

А моя бідна мама ще й досі жде від нього якщо не любові, то бодай вдячності.

Рятувалася я читанням – у моїй сім’ї читати любили всі, окрім батька. Йому було ніколи за горілкою, та інші члени нашої так званої родини: мама, бабуся, я і мій брат – читали запоєм, ночами, без упину, втікаючи від реальності або створюючи нову… Рост пачками тягав мені пригодницькі романи, у кожному з яких дитина, що жила нібито в рідних батьків, виявлялася знайдою, і, звісно, за якийсь час поверталася до батьків справжніх, до тих, хто шукав її, сумував за нею. Я ковтала ті книги жадібно, як пігулки від болю, і раз у раз безпорадно питала брата:

– Правда ж, наш батько нам не рідний?

– Правда, – не кліпнувши оком, брехав мені Ростик і віддано дивився на моє лице, копію батькового: ніс, брови, зіниці, вуста – усе таке, як у нього. – Правда, Марічко, як Бог святий. Це не наш батько.

Він дуже оберігав мене, мій братик, і в чомусь мав тоді рацію, хоча навряд чи замислювався над тим.

Бо той, із ким моя мати занапастила сорок п’ять років свого єдиного життя, – не наш батько. Він ніколи не був нашим і ніколи вже не стане. Я ніяк до нього не зверталася, не наважувалася про щось запитати перша, на його питання відповідала стисло, і старалася за першої-ліпшої нагоди зникнути з-перед його очей. Від гріха подалі.

Я ніколи не називала його «тато». Та і який він мені тато? Тато – це той, хто підкидає тебе аж до неба, а ти не боїшся падати, бо знаєш – тебе неодмінно впіймають. Тато – це той, хто катає тебе на копках-баранках, надуває повітряні кульки, водить до зоопарку і купує там білі хмаринки цукрової вати – скільки ти попросиш. Тато везе тебе до лікарні, коли ти хворієш, і провідує щодня чи хоча б через день, якщо він працює. Тато сердиться, коли ти запізнюєшся з побачення на десять хвилин, і хвилюється – якщо на двадцять. Тато каже тобі: «Ніхто не вартий моєї маленької принцеси» і «Я ще перевірю, які у нього наміри!»

Тато тебе любить.

Так що він мені був не тато. І навіть не батько. Він, по суті, ніхто. Донор сперми, якому не вистачило розуму і совісті лишитися для мене безіменним.

І я дуже боялася, що схожа на нього більше, аніж просто зовні. Хоча цей страх – бути на нього подібною – прийшов трохи пізніше.

Того дня, коли я написала злощасний твір, я мала б святкувати день народження. Почалося все напередодні, у неділю – батько вкотре повернувся додому після тижневої відсутності й обурився, що мати не виявила належної радості з приводу повернення годувальника. Те, що мати зазвичай з боєм і криком видирала в нього якісь копійки нам на їжу, як і те, що вона гарувала вдень і вночі, мов скажений віл, заробляючи не менше від нього, звісно, нічого не важило. Все одно годувальником був він. Ми були дармоїдами, що надто швидко росли, забагато жерли і від нас усіх у нього лишень голова боліла, і як би добре було, аби ми всі пощезали.