Наталка Шевченко - Найзаповітніша мрія

Усі прогнози лікаря справдилися. Я мала всі ті проблеми, що він напророчив. І він – саме він – допомагав мені боротися з ними. Допомагає й досі. І зве мене «дівчисько». Я вже давно доросла тітка, але як приємно це чути! «Моє дівчисько приїхало! Чого так довго не дзвонила, ти, мала нечема?! Зухвале дівчисько, ти з ким це сперечаєшся?!»

Мені подобається думати, що він – мій тато. Деколи я так і думаю. Потай від усіх. Потай від самої себе.

Додому ми з мамою поверталися на таксі. Усю дорогу вона розповідала мені, як зрадів тато моєму народженню, як приїхав до пологового забирати маму з оберемком білих гладіолусів, і де він їх узяв, адже це такі рідкісні, дорогі квіти, і як купив акушерці дефіцитний «київський» торт, і шифонову косинку для мами, і як тішився тому, що у нього знайшлася саме дівчинка, маленька лялечка, яку він дуже любить.

Цю сімейну легенду я знала напам’ять. І часто питала себе, що я зробила не так? Чому батько більше не тішиться мною? Чому він п’є? Може, він би не пив, якби я була кращою? Іще кращою?

Легенда замовчувала відповідь на всі ці питання.

А наступного ранку я збиралася до школи. Мама на кухні пакувала солодощі, аби я роздала їх однокласникам і вчителям. Моє ім’я та прізвище мали написати на шкільній дошці, і всі дякували б мені за цукерки, і вітали. Коротенька мить штучної симпатії, раз на рік.

Жалюгідно мало.

Я вже склала свій ранець. Я терпіти його не могла і хотіла шкільну сумку на ремені через плече, як доросла, але мама була непохитною. Ранець корисний для осанки. А сумка шкідлива. Крапка.

Мама дуже дбала про те, аби все йшло мені на користь. Майже все.

Отже, я полізла до альбому з сімейними фотографіями. Хотіла знайти бабусине фото і взяти його з собою до школи. Хотіла, аби бабуся цього дня була зі мною, не лише в думках, а й на світлині. Мені вже принесли вітальну телеграму на красивому бланку з червоними трояндами. «Моя рідна онучко, Марієчко, з днем народження!» – написала бабуся.

Батько не привітав мене і нічого не подарував. Він ніколи не робив нам подарунки, і вітання теж були не в його стилі.

На тому знімку, що я шукала, я, п’ятирічна, сиділа на колінах у бабусі. Маленька, кругленька, чорноока, в ошатній сукеночці, на голові – жовтий бантик у червоний горох, поруч, на дивані, моя улюблена іграшка-пищалка, двоє білих пластмасових кошенят у зеленому кошику. Бабуся, запнута білою хусткою, урочисто дивилася в об’єктив поверх моєї маківки. Ця світлина і досі моя улюблена.

Я знайшла її доволі швидко, а поруч із нею лежав аркуш. Звичайний, сіруватий, схоже, що з якогось нотатника, складений навпіл. Я розгорнула його, якусь мить помилувалася маминим почерком – у неї й досі дуже гарний почерк, мабуть, із каліграфії вона мала лише «відмінно» – і почала читати.

«Любий Толю!

Ну чому ти не приходиш до мене в пологовий? Я чекаю на тебе шостий день, нас уже скоро будуть виписувати. Наша дівчинка гарненька, спокійна і дуже схожа на тебе. Така чорноброва… Толю, знаєш, як мені прикро, що ти жодного разу нічого мені не приніс, я не бачила тебе під вікном, сусідки по палаті думають, що я розлучена, а це принизливо!!! Я не винна, що вона – не хлопчик, і я казала тобі, що не хотіла цієї дитини взагалі, ти наполіг, аби я її народила, ти не дозволив мені зробити аборт, то скажи, де ти тепер?! І, будь ласка, не пиши мені більше дурниць, я не збираюся лишати її в пологовому, я не буду відмовлятися від неї, ну сам подумай, що люди скажуть?! Приходь до мене, будь ласка. Записку тобі передасть чоловік моєї акушерки, він твій колега.

Приходь, я чекатиму.

Я розгублено кліпала очима, і все дивилася, і дивилася на ту злощасну записку, немов чекаючи, що всі слова з неї зникнуть і все стане, як було. Марно. Слова, написані простим олівцем, палали перед моїми очима, мов вогняні знаки апокаліпсису. Я й уявлення не мала, що таке «аборт», але головний посил «листа на волю» зрозуміла більш ніж добре. Ніхто мене не хотів. Ніхто не чекав моєї появи на світ. Від мене не відмовилися лише через страх людського осуду. У цьому вся моя мама, до речі. Фраза: «А що скажуть люди?» – на її погляд, може слугувати аргументом у суді. Залізобетонним.

Я була б рада забути це, справді. Я понад усе хотіла б засвітити цей спогад, як засвічує фотоплівку неуважний фотограф, але цей спогад не зникає, і не тьмяніє з роками. Я знов і знов бачу себе, збентежену, випатрану, знищену… бачу свої руки, що жмакають записку із силою, якої вистачило б, аби витиснути воду з каменя, і бачу маму, що забігає до кімнати, усміхнена, сяюча, вродлива. Вона вміє рухатися швидко, не стрімко, а просто жваво, і все-все встигає. Завжди. Не те що я, пригальмована…