Тетяна Савченко - Мануал до черепахи

Отже, близько четвертої ми поїхали в центр. Вийшли на Юніон-сквері. Кажуть, тут ньюйорківці проводять політичні мітинги – наметові містечка і таке інше. Слава Богу, ніякого мітингу тут не відбувалося, це був мирний собі центр: водограї, лавки, а за кілька годин додадуться ятки дрібних торговців сувенірами та музичними дисками. Ми збиралися трохи пройтися звідси Бродвеєм, трошки пізніше, коли працюватиме Музей сучасного мистецтва, а потім повернутися назад. Але поки що був ранок, ми сиділи на лавці, жували дрібні ванільні пиріжки з паперового пакета і обговорювали плани на день.

По праву руку від нас – головний поштамт. А попереду розгортається цікавий краєвид, дуже рельєфний, горбистий. Просто посередині стоїть колона, яку вінчає статуя жінки. За якоюсь химерною забаганкою ньюйорківців вона теж називається статуєю Свободи, тільки ця пишеться через freedom. Ця Свобода значно менша за розміром, стоїть в іншій позі, але загалом дуже подібна на тезку. По-перше, вона має схоже вбрання (хоча в руках тримає інший предмет – яблуневу гілку). По-друге, у неї майже такий самий вираз обличчя. Навпроти колони – арка, яку вінчає Ангел. Ангел чорний, хоча мені чомусь завжди здавався зеленим, ми з Мамою навіть посперечалися на цю тему. Таки чорний. Кінчики крил і елементи вбрання – позолочені. Міні-Свобода й Ангел дивляться одне на одного, вони приблизно на одній висоті. Мама не пропустила нагоди ущипливо прокоментувати той факт, що жіноча фігура стоїть на колоні, а чоловіча – на арці. Утім, запевняю вас, навіть якби все було навпаки, вона все одно проїхалася б.

Ліворуч від Міні-Свободи видніється місток, який впирається у жовтий будинок із колонами. Позаду – якась дзеркальна будівля, а вище – готель. Ближче до нас видно дві скульптурні групи. Та, що ліворуч, зображує чотирьох засновників міста, що пливуть на човні до Америки. Та, що праворуч, зображує самотнього ковбоя з банджо в руках. Позад нього схилився його вірний кінь.

Просто біля того місця, де ми сіли, стоїть ще одна колона, але значно нижча за ту, де розташувалася Міні-Свобода. Цю колону вінчає блакитний глобус, оповитий ланцюжком птахів. На колоні можна прочитати, на якому градусі широти і довготи ми перебуваємо тепер.

Гарно, знаєте, тут сидіти. Як подумаю, скільки нам сьогодні бігати… я би з більшою втіхою просто виспався.

Ця кімната завжди нагадує Мірошникові чернечу келію, хоча насправді Мірошник ніколи не бачив чернечої келії. Який сенс йому йти в ченці? На тобі, Боже, що мені не гоже? Ото ж бо й воно… І взагалі Мірошник іншого хоче. Мірошник хоче до Англії.

А щодо келії – то Мірошник мислить аж занадто романтично. Кімната собі й кімната. Маленька і досить порожня, може, тому таке відчуття. Ліжко – єдиний у приміщенні великий предмет, воно – центр і хворобливий трон кімнати. Зверху горою кілька ковдр, а під ковдрами видно ще й старий кожух із козячої шкури. Ліжко поширює сильний запах тіла, не брудного, на щастя, але такий тривожний, важкий, як буває в кімнаті хворого. Тому скоріше може здатися, що тут мешкає дуже стара й немічна жінка, котра більшість часу проводить у ліжку. Але пані Галина зовсім не хвора і не немічна, та й старою її аж ніяк не назвеш, просто вона нечасто виходить із кімнати. Ще є тут одненький стілець, що на ньому сидить Мірошник, і більше меблів нема, ані стола, ані якоїсь тобі шафки. Світло, наче навмисне, для підтримки образу, що його створює у своїй уяві Мірошник, слабке. Настільна лампа, що стоїть у кутку, просто на підлозі, блимає: хтось на лінії працює зварювальним апаратом. «Очі тут у мене псуєш», – кривиться пані Галина.

На підвіконні – джезва з кавою, молоко й цукор. Жерстяна коробка із кавовим зерном і млинок, різьблений, із дерев’яним оздобленням, стоять під вікном, Мірошник відсуває зайве під стілець, щоб не перекинути. То він приніс і каву, і цукор, і все решту. Платити багато пані Галині за уроки іноземних мов йому не випадає, тож доточує дрібними приємностями. Хай там як, а пані Галина – жінка, хай і не така, щоб змусити Мірошника про це думати, але цілком собі така, щоб відточувати гарні манери. Але Мірошник тут не тільки для того, щоб навчатися гарних манер. Двічі на тиждень пані Галина навчає Мірошника англійської, польської та іспанської мов. Мірошник не хоче ні до Польщі, ні до Іспанії, ні до Еквадору, а тільки до Англії. Вивчати інші мови його змушує лише делікатність.