Тетяна Савченко - Мануал до черепахи

Так воно буває, коли їздиш сама автобусом: кожна думка повертає в минуле, тоді як Зоя хоче знати про майбутнє.

Зоя тягне двері, повисає на них усією вагою – і вони таки прочиняються.

Нагору ведуть сірі сходи. Зоя піднімає то одну ногу, то іншу. Є ліфт, але Зоя не певна, чи їй туди можна.

На другому поверсі коридор тьмяний і порожній. Аж дивно, наскільки Зоя тут нікому не потрібна і не цікава. Стіни вимощені пощербленими кахлями, при стінці стоять зчеплені по четверо крісла з вичовганим зеленим сукном. Зоя тихенько сідає і шкрябає стінку. Світла так мало, що її майже не видно у тому кріслі. Зоя насмілюється залізти з ногами і випростується, стоячи коліньми на зеленому сидінні, бо над кріслом висить план евакуації при пожежі. Зоя шукає, де написано про хворих.

Але такого ніде не написано. Самі стрілочки. Зоя тихенько сповзає з крісла і йде назустріч великому яскравому вікну, що світить наприкінці коридору. У вікні – решітки.

Навмання Зоя прочиняє одну з дверей. Там стоїть стіл і крісло. На столі під склом календар. Збоку шафа прочинена і в шафі – йой! – хтось порпається. Зоя похапцем зачиняє двері і тікає. Біжить до сходів, але не вниз, вниз логічніше, так вони здогадаються, а нагору. Але згори хтось іде. Зоя метнулася назад і встигла заскочити до ліфта – дарма, що там всередині вже була чужа тітка. Тітка без халата і з торбою, а отже, Зою не ловитиме і не проганятиме.

Тітка мовчить – і Зоя мовчить. Тітка жує самими губами і поглядає на Зою, мабуть, їй кортить про щось Зою запитати, але вона не запитує, мовчить. Зоя так і хоче.

Зупиняється ліфт невідомо на якому поверсі, переполохана Зоя і не глянула. Виходять вони з чужою тіткою до якоїсь клітки, затуленої на засув. Зовні клітки – кімната, де багато негарних людей. Тітка тисне на кнопку, приходить жінка в халаті та їх із Зоєю впускає.

Зоя сидить в куточку, ніхто на неї не зважає. Вона розглядає негарних людей. Бачить: чоловіків між ними нема, лише жінки. Негарні – Зоя бачить – не тільки старі тітки, але й молоді дівчата. Волосся у них неохайне і тьмяне, зовсім не блищить. Зоя думає, чому вони такі негарні і чи буде й вона така негарна, коли втратить розум і стане маніяком. «Тоді мене вже не візьмуть на Кассандру, – думає вона, – а Ольга стане Коломбіною».

Дві негарні жінки тягнуть далі у коридор велетенську каструлю, і Зоя йде за ними. Її наче й не помічають. Піднімаються разом іще на поверх. Там велика кімната, де багато столиків і несмачно пахне супом, мокрими ганчірками і хлоркою. Зоя несе за жінками ківш і наливає по мисках якийсь рудуватий суп. Коли роботу зроблено, Зоя нюхає свої руки, вони пахнуть рудуватим супом, хлоркою і мокрими ганчірками. Йде в інший бік і знов опиняється в коридорі, ще самотнішому і ще темнішому. Тільки вікно наприкінці таке самісіньке, і Зоя старанно його запам’ятовує, складаючи там само, де вже лежить запах супу, хлорки і мокрих ганчірок.

Двері в кімнати по коридору всі замкнені. Тільки одна аж наприкінці незамкнена, там туалет. Зоя оглядає туалет, блакитні слизькі кахлі та іржавий стік посередині. Довгасті ямки без жодних дверцят. Мийка з розхитаним краником, під мийкою відро. Пахне хлоркою.

Запам’ятавши усе, Зоя виходить і тихенько смикає дверцята з іншого боку коридору. Одні піддаються, аж Зоя з несподіванки причиняє їх дужче, ніж досі.

Тоді ледь-ледь тягне на себе. Щоб не скрипіло.

– Заходь уже! – чує голос ізсередини.

Поважні люди їздять у Єгипет тому, що тут видобувають вугілля. Такі нероби, як ми, їздять подивитися на Піраміди. Отож і ми тепер знаємо, які вони, оті Піраміди. Вони світлі й трикутні. Довго роздивлятися нема чого, особливо якщо здаля. Але урочисто, правда.

Склалося якесь невиразне відчуття, що єгиптяни не дуже люблять українців. Навіть не знаю чому. Не те щоб відразу хапалися бити і проганяти, такого, слава Богу, не траплялося, але погляди скоса не раз на собі відчув. Росіян сприймають нормально, турків, японців, американців – усіх нормально сприймають. Не розгадав я цього феномену.

Сподобалося, що квітів багато. Особливо троянд. Якесь місто троянд, кожен вільний клаптичок задіяний під клумбу. Червоні, рожеві, білі… червоних особливо багато.

Пам’ятники усі з якогось чорного матеріалу. Властиво, тут люди мешкають доволі смагляві, то воно якось і пасує. Хоча, крім людських, нам трапилася скульптура пальми з рейкою замість стовбура. І вона теж була чорна!