Тетяна Савченко - Мануал до черепахи

Коридор лікарні. Уперед і назад ходять медпрацівники у халатах, з бейджиками, санітар везе столик із медикаментами, старий у смугастій піжамі поволі дибає до вікна. Вікно в кінці коридору. Як світло в кінці тунелю. «Це всього лиш такий прийом», – думає Ольга.

Ага, це, напевно, все-таки психіатрична лікарня. Хлопець прикутий до ліжка. Якщо дивитися збоку, вираз його обличчя точно повторює вираз обличчя Ольги, але Ольга не помічає іронії. До палати заходять двоє – лікар і адвокат. Тепер суддя. Великим планом руки судді. «У стані афекту… Примусового лікування…». Суддя намацує коробку з вологими серветками під столом і витирає долоні. Долоня Мірошника повільно, як крапля смоли, стікає на плече Ольги. Хлопчик маленький, років п’яти. Це він, той, що застрелив учительку, тільки в ранньому дитинстві. Мати тягне його за руку. Її обличчя не видно. Обличчя Ольги незворушне і зосереджене, очі майже не кліпають.

Хлопець перед дзеркалом. Він вже більш дорослий. Сидить в інвалідному візку. Він не може ходити? Мірошникові пальці злегка погладжують Ользі шию, саме там, де ще не волосся, а в’юнкий пушок. Саме це місце на дівочій шиї тепер видно на екрані. То санітарка нахиляється над хлопцем, щоб стерти залишки піни з обличчя – вона голила його. Голова безвільно схиляється набік, здається, хлопець паралізований. Мелодія стає більш ліричною. Ольга гамує тремтіння десь у горлі, але їй це добре вдається, її очі сухі й незворушні. Санітарка говорить. Вона розповідає, як її покинув хлопець. «Зайшла до ванної… забув капці… ти однаково мене не чуєш…» Ольга розслаблюється: такі репліки дратують шаблонністю, а не зворушують. Камера повільно пливе згори вниз за профілем хлопця, до мелодії додається сумовитий спів, на біле простирадло падає крапля крові, ще одна. Профіль Мірошника нечіткий у темряві, а рука його ковзнула Ользі під пахву і спроквола заходилася коло її грудей.

Хлопець іде такою ж скорою ходою, що й на початку фільму. «Паралель», – думає Ольга. Він іде посеред вулиці, ні від кого не криючись. На ньому сіра полотняна куртка на ґудзиках. Мірошник бере долоню Ольги, розминає подушечки її пальців, а потім забирає руку до себе і її пальцями поволі розстібає на собі ґудзики. Ольга легко подається за його рухом, немов сухий листок за вітром, але очі її, немов ґудзики, пришпилені до екрана, очі її, мов соняхи, які точно знають де. Хлопець біля могили, кладе червоні квіти. Дуже гарні. Усе стає чорно-білим, окрім квітів. Це лише прийом. Ольга легко справляється з почуттями, навіть дозволяє собі поблажливу усмішку: «О, ці режисери…» Мірошник розуміє усмішку як заохочення, пересаджує Ольгу собі на коліно, цілує її в шию і у волосся. Хлопець на екрані сидить, сором’язливо забравши руки в замок, кидає швидкі погляди, несміливо всміхається. Жінка навпроти нього схиляє голову: «Добре, зайдіть до канцелярії, візьміть ваш розклад».

Хлопець іде шкільним коридором. Це уже не хлопець, а дорослий чоловік. Мірошник пробирається до виходу, проходячи повз білетерку, злим рухом застібає «блискавку» на штанях, йому не просто байдуже, чи хтось помітить, він навіть хоче, щоб помітили, він хоче ще й дошкулити хоч комусь цим жестом, шокувати хоч тепер, якщо не вийшло здобутися бодай на якусь емоцію хвилину тому. Він злий, як собака. Він злий, як дорослий чоловік. Жіночка-білетерка не підвела, таки стрепенулася від його появи і невчасно ввімкнула світло у кінозалі, хоча до кінця фільму ще хвилин п’ять-десять. Ріденька публіка виповзає, також не чекаючи кінця, адже вечір такий… нікому не хочеться довго бути в приміщенні. Ольга задоволена собою: вона протрималася майже до кінця, але таки не йде: майже – це тільки майже. На блідому екрані миготять постаті, починається фінальна пісня, і тут Ольга не витримує, сльози перемагають і вириваються з неї на волю, а перед очима – тоненька шия з в’юнким пушком, і Ольга вже не пам’ятає, навіщо сюди прийшла: «Чому у світі так мало людей, здатних хоч когось зрозуміти? Ми з тобою наодинці, тільки по різні боки екрана. Ми з тобою дуже схожі. Знаєш… мене теж ніхто ніколи не кохав… і ніхто ніколи не покохає…»

Інна має 17 років, Юра – 16, Михалька – 14 років, Ольга – 12, Зоя – 8, Юра-молодший – 6 років, Варварка – 4 роки.

Зоя єдина мусить іти до школи на восьму ранку. У старших друга зміна, а молодші ще до школи не ходять. Інна вважає, що це зручно. Ольга і Юра вважають, що це зручно. Усі вважають, що це зручно, окрім Зої.