Тетяна Савченко - Мануал до черепахи

А один пам’ятник був із ніг до голови золотий. Це був чоловік у короткому плащику. Несподівано.

Іще кумедний випадок. Треба було нам із Мамою на базар, у неї шлейка від босоніжки порвалася. Ми розпитали у місцевих, як до базару пройти, ідемо і бачимо перед собою якусь будівлю з куполом, на якому тріпочеться державний прапор. Ну, чисто тобі рейхстаг якийсь. Білий дім. Ми серйозно подумали, що це будівля якогось владного органу. Стали обходити кругом. Поки допетрали, що це ж і є базар…

Дуже багато нарікань на єгипетський транспорт. Ми їхали звідси автобусом, і, кажу щиро, такого бардака з автобусними перевезеннями я ще ніде не бачив. У касі нам продали квитки на десятигодинний рейс, мотивуючи тим, що о восьмій автобус «мабуть, не піде». Ми мусили три години стирчати на їхньому вокзалі, сумним поглядом провели наш восьмигодинний, котрий таки пішов, дочекалися десятої, зрозуміли, що саме десятигодинний вирішив зробити собі вихідний. Мусили здавати квитки назад у касу, спитали, чим іще можна виїхати хоч кудись за межі країни, хоч до Алжиру, хоч до ПАР. Касирка заявила, що квитків уже нема, хіба вранці. Іти серед ночі шукати готель нам не хотілося, та й загалом ми були налаштовані ночувати у транспорті. Зрештою якийсь водій нас погодився вивезти, добре поморочивши перед тим голову. Оця остання пригода добряче зіпсувала враження від міста.

А ще люди засмутили. Навіть не тим дивно вибірковим ставленням до українців. Бачиш, як із них жили тягнуть, а вони сприймають це як належне. Водії автобусів працюють по кілька діб без сну, платять їм нерегулярно, часті нещасливі випадки на виробництві. Довкола – пишність і краса, а по суті…

Інна має 17 років, Юра – 16, Михалька – 14 років, Ольга – 12, Зоя – 8, Юра-молодший – 6 років, Варварка – 4 роки.

– Заходь уже! – чути голос ізсередини.

Зоя слухняно переступає через поріг і опиняється в кімнаті з великим довгим столом. Уздовж стола сидять на стільцях дев’ятеро осіб. Усі дев’ятеро уважно розглядають Зою, і їй від цього робиться трохи не по собі. Зоя причиняє двері за собою, знімає вовняну шапочку і сідає до столу, на самий краєчок стільця. Стілець високий. Ноги бовтаються. Але то нічого, вона ж іще підросте.

– Хочеш хліба з салом? – раптом запитує один із божевільних. Він має якусь сірувату шкіру, кумедні, завеликі передні зуби і ще кумедніші видовжені вуха. Божевільний відламує від житньої «цеглинки» шматок. Хороший шматок, зі скоринкою. Зоя радо би з’їла такий, але мусить стерегтися: раптом вона відкусить, і її вже не випустять, як Персефону з казки? Бо точнісінько як у тій казці, дуже хочеться їсти. Каструля з супом не спричинила жодних асоціацій, але тепер Зої так і лізе в голову, що вдома Михалька вже зварила їсти, що її канапку, як завжди, поцупили, доки вона спала перед уроком. Зоя що тільки не робила, щоб уберегти ту свою канапку: запихала її собі у рукав, клала в шапочку під голову, сідала на пакунок – дарма. Канапка щоразу зникала. Може, нема ніякого підступу, може, то просто голод? Зоя бере, чемно дякує вуханеві і розгублено крутить скоринку у руках, бо де ж сало? Сала нема. «Мабуть, так і треба, – думає Зоя, – я ж у божевільні. Мабуть, тут так заведено». І ховає хліб у рукав светра, бо хто його зна?

– Побавимося? – запитує несподівано знайомий голос. Зоя дивиться на божевільного, котрий запитав, і впізнає Полішинеля. Пошукавши очима, знаходить за столом і Арлекіна. Арлекін привітно шкіриться, наче тільки й чекав, доки вона його впізнає.

– Роздавай, братухо! – квапить він Полішинеля.

Полішинель встає і проходить довкола стола, а решта простягають йому руки човником. Полішинель щось туди кладе, мов у грі в «ношу-ношу каблучку», так, щоб не було видно. Отримавши своє, кожен із божевільних притуляє ледь розтуленого човника до ока, намагаючись роздивитися, що туди поклав Полішинель. Коли він наближається до Зої, вона теж складає руки човником і відчуває якісь невеличкі прохолодні предмети. Зазирнувши одним оком, вона однаково не розуміє, що це. Раптом один із божевільних різко смикає правою рукою, і весь вміст «човника» висипається на підлогу. Тої ж миті сусіди незграби хапають його під руки і кудись тягнуть. Божевільний опирається і всіх кляне, уже за дверима його крик спочатку переходить в істеричний вереск, а потім поступово слабне. Інша восьмирічна дівчинка злякалася б, але Зоя лише спостерігає. Поки що це все її не стосується. Зоя дивиться під стіл. На підлозі розсипані пігулки. Ціла жменя різнокольорових пігулок: жовті з червоним, червоні з білим, червоні з зеленим, сині з білим, сині з зеленим.