Тетяна Савченко - Мануал до черепахи

Такі штуки заспокоюють на час, доки робиш. Опалені чорним глиняні фігурки вогонь не встиг зробити міцними, тож і моє заспокоєння тривало недовго. Гасав по кімнаті, шукаючи улюблених речей. Раз Інна застукала мене з маминою вишневою сукнею, яку я теж хотів спалити. Інна збрехала, що то сукня не мамина, мама б її не лишила, а то куплено було Михальці на виріст. Чи я не бачив, як мама її вдягала, як, бувало, їздили до центру? Батькові подобалося… Інна ж утулила мені в руки Варварку й веліла віднести до Мірошникової матері, хай, мовляв, її борщем хоч якимсь напхає. Я вийшов на вулицю, поклав Варварку під горіхом, а сам пішов до Мірошника. Матері його вдома не було – поїхала десь до родичів. Мала скоро повернутися. Мірошник відвів мене чекати на кухню, а сам пішов робити уроки, бо мати його дуже била, як чогось не встигав довчити. Я тинявсь по кухні, дослухаючись до приглушеної мантри з англійських неправильних дієслів, поки не побачив на верхній поличці млинок на каву. Подумав, як стріла принесла: оце мамі би припало до смаку. Хапнув той млинок. Руки трусилися, бо ніколи досі нічого не крав. Скинув по дорозі сухі квіти в лозовім кошичку, якими, бува, господині прикрашають кухні. Піднімати не став, ніколи, млинок запхав під сорочку і втік. Млинок наступного ранку спалив у баняку – для мами. Палив уже не в повітці, а надворі, між кущами порічок, бо боявся, що всередині пластмаса – дуже димітиме. Не було. Лишилися металеві частинки. Їх закопав, собі в деталі не взяв – не моя річ.

Чорні фігурки у вогні стали ще чорнішими, але таки не зміцніли.

То було найгірше, що був накоїв, але пробачив собі, як і потім дрібніше пробачав.

Добре пам’ятаю, як збирав по крихтах рештки щастя. Думав, що вони знайдуться на самоті, але вони знайшлися між людьми, бо між людьми нема думання, а час швидший.

Коли почали приходити листи, я не здивувався. Зоя дуже страждала, коли вони померли, їй це дуже довго не миналося, і що старша вона ставала, що більше розуміла, то гірше їй було. Це видно з її волосся: колись воно було гарне й лискуче, але поволі ставало тьмяним і немічним. Щось треба було робити, і я запропонував їй написати батькам листа. А вона мала була, певно, зрозуміла щось не так, і тоді нам прийшов перший лист із Туреччини. У листі йшлося про Михальку.

Тоді в нашому житті надто багато всього змінювалося. А Зоя подарувала нам ритуал читання листів. Думаю, ритуали – це те, що робить нас щасливішими.

Мені багато разів хотілося написати відповідь, але куди ж її напишеш? Відішлеш до Китаю, а вони вже в Нігерії. Відішлеш до Нігерії, а поки лист дійде, вони уже будуть у Казахстані.

А десь за рік почали надходити листи від батька. І я досі не знаю, хто їх пише. І я не хочу нічого дізнаватися.

– А ще мусимо відвідати Музей сучасного мистецтва Соломона Гуггенхайма, це в центрі, ми там однаково будемо, а ще Американський музей історії природи, потім обов’язково спустимося по Іст-Сайд, там багато музеїв, галерей і художники з картинами стоять, потім ще на статую Свободи подивимося, як гадаєш, встигнемо?..

Що на неї дивитися? Онде вона… Здалеку видно. Ми у столиці світу. Ми у Нью-Йорку.

Знаєте, яка вона насправді? Металева, сіра, загорнута у туніку, що звисає рубаними складками з плечей, а рука, м’язиста, оголена, стримить догори, тримаючи якусь гостру штукенцію. Заввишки вона разом із п’єдесталом, як написано в путівнику, сто два метри. Мені пертися туди нагору якось зовсім не всміхалося. Кількох дотепних зауважень щодо банальності цієї ідеї вистачило, щоб відмовити і Маму. Не хочу я туди. У мене досі ноги болять так, наче ми тричі туди й назад підтюпцем пробіглися.

Гарної давньої архітектури у Нью-Йорку практично нема – це не Старий Світ, тут заведено милуватися новітніми забудовами. Дзеркальні поверхні вікон, вигнуті площини стін… Теж красиво. Бачили один будинок, схожий на корабель, він височів над рештою, відбиваючи у дзеркальній поверхні темне досвітнє небо. Вогні на верхівках його шпилів – чи то антен? – мов сигнальні ліхтарі на щоглах. Я сказав, що хтів би побачити той будинок у пору, коли небом швидко пливуть купчасті грозові хмари. Мама не зрозуміла, сказала, що будинок, напевно, добре захищений від блискавки. Мені лишень хотілося поглянути, як то все відбиватиметься на його вигнутій дзеркальній кормі.

До Нью-Йорка ми прибули десь перед четвертою ранку. О цій порі місто належить тільки туристам, таким, як ми, що приїхали надто рано, і прибиральникам. Тому запитувати дорогу в зустрічного – марна справа. Утім, заблукати у Нью-Йорку складно, особливо після заплутаних європейських містечок. У Європі будинки прямі, а вулички криві. У Нью-Йорку будинки криві, а вулички всі прямі. До того ж повсюди дороговкази. У метро скрізь схеми, стрілки, піктограми. У підземних переходах за кожним поворотом мапа з підказками «You are here». Мені дуже подобається Нью-Йорк о цій порі. За півтори години починається страшенна метушня: скрізь повно людей, усі кудись поспішають, вулиці заповнюють автомобілі й автобуси… Словом, уже не те, уже не видно міста за тою метушнею.